Упертість, кажуть, — не найкраща людська якість. Як і лукавість. Саме їх нерідко використовують жителі окупованих територій Донбасу, коли кажуть, що ніколи не бачили тут ані «відпускників» — кадрових військових РФ, ані російських «козаків». Звичайно, Олені таке дуже прикро чути, бо на передовій надивилася і на тих, і на інших. Та й снайперську гвинтівку вона взяла в руки не тільки для того, щоб крізь потужний оптичний приціл розглядати осіб, які зі зброєю в руках припхалися на українську землю, аби її загарбати.

До речі, розвідувально-диверсійну групу, яка, скрадаючись у сутінках, намагається зайти в тил українському підрозділу, хіба усмішками і квітами треба зустрічати? Надто що всі шестеро — «козачки», які на окупованій території зарекомендували себе насамперед як жорстокі вбивці, грабіжники, ґвалтівники. А вояки з них нікудишні. Пострілами Олена ліквідувала трьох зі згаданої шістки.

«Борсуки» стали грозою для окупантів

Окремий батальйон морської піхоти було створено в південному секторі «М» у 2015 році як лінійний підрозділ 36-ї окремої бригади морської піхоти. Певний час він мав назву 701-й окремий, потім — 500-й, а вже восени 2017-го отримав постійний номер 503-й. Не випадково згадуємо ці цифри. Адже із самого початку бойової біографії морпіхи нової частини воювали так, що вороги по той бік лінії фронту тривалий час вважали: їм на цій ділянці протистоїть не один, а відразу три батальйони. На шевроні ще тоді 701-го ОБМП було чітко виписано гасло піхотинців у морських тільняшках: «Якщо наступ — то ми».

У цьому теж є частка фронтової правди, хоч тривалий час головне завдання морпіхів — захист Маріуполя. І ще й через це жителі приморського міста називають батальйон «маріупольським». А тим часом морські піхотинці відзначилися в боях біля Широкиного, Лебединського, Водяного, Павлополя. «Борсуки» стали грозою ворогів ще й завдяки тому, що батальйон тривалий час успішно очолює Вадим Сухаревський (позивний «Борсук»).

Підлеглі мають усі підстави поважати комбата і пишатися ним, адже він — той самий найперший офіцер Збройних сил, який почав стріляти по російських загарбниках. Сталося це 13 квітня 2014 року біля Слов’янська, який днем раніше захопила російська диверсійна група на чолі із громадянином РФ Ігорем Гіркіним. Тоді під час спроби перемовин диверсанти підступно відкрили вогонь, вбивши і поранивши кількох українських бійців, а десантники ЗСУ, попередньо отримавши наказ не стріляти, не відповідали вогнем.

Ось як згадує про той бій важкопоранений тоді підполковник групи спеціального призначення СБУ «Альфа» Андрій Дубовик: «Я став засинати від втрати крові й раптом почув: стріляє великокаліберний кулемет. За моєю спиною викотився БТР! У десантників, як з’ясувалося потім, був суворий наказ: за жодних обставин не вступати в бій, не піддаватися на провокації. Та цей БТР все одно прийшов нам на допомогу! Хтось проігнорував наказ і стріляв з кулемета! Цей хлопець усіх нас урятував».

Цим хлопцем був старший лейтенант Вадим Сухаревський, який у критичний момент не розгубився і правильно оцінив ситуацію: розпочалася війна з віроломним і жорстоким ворогом, домовлятися з яким — марна справа. Та не комбатом — кавалером ордена Богдана Хмельницького та ордена «Народний Герой України» єдиним.

У 503-му ОБМП несуть службу і захищають Україну ще чимало бійців, які заслуговують на увагу і велику повагу та вдячність маріупольців і всіх жителів України. Серед таких ціла родина: старший матрос Валерій Воронов, його дружина лейтенант Олена Білозерська-Воронова і його син старший матрос Вірослав Воронов.

У бій ідуть не тільки чужі сини

«На позиціях біля Водяного, де я стояв майже п’ять місяців разом з нашим підрозділом, війну і ворога сприймаєш не просто зблизька, а впритул. Адже між нашими окопами та ворожими було лише 140 метрів. Бойові зіткнення відбувалися щодня. Зазвичай російські «брати» та місцеві найманці виявляли активність після настання темряви. Вони не припиняли спроб заскочити нас зненацька, та ми були готовими відповідати на обстріли чи вилазки диверсійних груп. А тому попри постійні бойові зіткнення, за ці місяці ми не втратили жодного бійця. Тільки троє побратимів було поранено», — згадує глава родини старший розвідник розвідувального взводу батальйону Валерій Воронов.

Валерій має величезну мотивацію захищати від загарбників Маріуполь, оскільки колись народився у цьому місті. І хоч потім з батьками переїхав в Умань, у 2014 році без вагань прийняв рішення стати на захист міста, Донбасу та України. Адже мав певний бойовий досвід проти «братів»-загарбників: разом із побратимами з УНА-УНСО брав участь у боях в Абхазії в середині 1990-х. А з початку гібридної війни в Україні воював у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» і навіть став організатором окремого легкопіхотного підрозділу «Вольф» у складі Української добровольчої армії. А вже під час служби у 503-му ОБМП його було нагороджено відзнакою начальника Генерального штабу «За заслуги перед ЗСУ».

Його дружина Олена Білозерська-Воронова народилася в Києві, а з початком гібридної війни також узяла участь у бойових діях проти загарбників у ДУК «Правий сектор» та Українській добровольчій армії: захищала Україну зі снайперською гвинтівкою в руках. У 2018 році закінчила офіцерські курси при Національному університеті оборони України ім. І. Черняховського і тепер перебуває на службі в ЗСУ. У 503-му ОБМП вона командир взводу САУ «Гвоздика», нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Важлива деталь: Олена за фахом журналістка, тому активно використовує проти ворожої агресії не тільки стрілецьку чи артилерійську зброю, а й слово. На власному популярному блозі вона розповідала про події війни й робила відеорепортажі з гарячих точок АТО.

А восени 2019 року видала документальну книжку «Щоденник нелегального солдата», у якій розповіла про драматичні події на Донбасі у 2014—2017 роках, безпосереднім свідком і учасником яких їй довелося бути. «Це книжка — фотографія, фіксація на папері відтинку реальності — боїв, побуту, наших почуттів та емоцій. Я написала її для того, щоб майбутні історики, автори художніх книжок і сценаристи фільмів знали подробиці, без яких немає правди. Не лише про бої, а й про те, як ми здобували зброю, у що вдягалися, як розмовляли, що їли й пили, з чого сміялися і як лаялися», — розповідає про свій «Щоденник» Олена Білозерська-Воронова.

Наймолодший з Воронових Вірослав — старший матрос і розвідник-оператор у взводі розвідки. Він пішов захищати Батьківщину, оскільки переконаний, що у цей важкий час це обов’язок усіх патріотів. Розвідник вже понюхав пороху, адже ще 17-річним почав воювати у складі підрозділу «Вольф».

Він став на захист України добровільно. Проте зізнається, що на цей вибір вплинув батько, який тоді очолював підрозділ. «Батько мені тоді сказав: «Не годиться, що я посилаю у бій чужих дітей, а мій власний син сидить у тилу». Я відразу його зрозумів і ніколи про це не пошкодував», — згадує морський піхотинець Вірослав.

Редакція «Урядового кур’єра» приєднується до привітань усіх морських піхотинців — захисників України з нагоди календарної дати. А пишніше святкуватимемо тільки після остаточної перемоги над агресором, який досі утримує частину підступно загарбаної території Донбасу.

Євген БАЛЬ
для «Урядового кур’єра»,
Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»