До цієї сумної статистики можна додати ще дев’ять наших Героїв (список може бути не остаточним), які загинули на сході України в листопаді 2018-го: старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 8-ї роти 72-ї окремої механізованої бригади Ігор Гончаренко із села Станишівка Житомирської області; солдат, старший телефоніст-гранатометник взводу зв’язку 14-ї окремої механізованої бригади Максим Пасичнюк  з Луцька; солдат, заступник командира бойової машини, навідник-оператор 3-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Іван  Воробей  (село Дігтярівка Новгород-Сіверського району Чернігівської області); солдат, механік-водій 3-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Євген  Летюка  із селища міського типу Петропавлівка Станично-Луганського району Луганської області.

До речі, Євген Летюка загинув 9 листопада від смертельного кульового поранення, завданого російським снайпером-найманцем поблизу селища Кримського Новоайдарського району Луганської області, коли намагався надати медичну допомогу побратимові солдату Іванові Воробею, якого смертельно поранив перед цим снайпер. Під час Другої світової війни так не робили навіть фашисти. Але для російських «братів» вистрелити в спину українцеві — то велика звитяга.

Відійшли у вічність у листопаді 2018-го старшина, військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади Юрій Олійник  із села Іванівка Кобеляцького району Полтавської області; старший сержант, інструктор снайперів 169-го навчального центру «Десна» Роман Селіхов  (місто Новомосковськ Дніпропетровської області); сержант, командир 2-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Віталій Онофрейчук  (місто Чернівці); солдат, навідник кулеметного взводу 2-ї роти 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади Сергій Гаркуша  (село Валява Городищенського району Черкаської області); молодший сержант, командир взводу 14-ї окремої механізованої бригади Віктор Лахай (село Велика Глуша Любешівського району Волинської області). Останній загинув на фронті, не встигнувши й повоювати, адже потрапив на передову лише в жовтні 2018 року.

Про подвиги загиблих Героїв, переконаний, ще напишуть у майбутньому журналісти. А може, про когось із них буде знято художню кінострічку. Бо кожен з них заслуговує на це. Як і батьки, котрі виховали таких синів. Скільки їх, згорьованих, не дочекалися на рідну кровиночку?

Кілька тижнів ношу в пам’яті розповідь про старого чоловіка (прочитав в інтернеті), який щоранку в далекому селі хапався за допотопний телефон, на який приходили есемески із фронту від сина. Листи старий батько писати вже не міг, тож мобілка була для нього єдиним зв’язком. Проте одного дня бідолашного дідуся, якого, мабуть, підвело надмірне хвилювання, звалив з ніг інсульт. З лікарні старий уже не повернувся додому — в одну з ночей у нього раптово зупинилося серце. Приблизно в той самий час загинув на фронті й син. Батька із солдатом (до речі, єдиним із села, хто пішов воювати на Донбас) поховали чужі люди на кладовищі поруч.

На цьому хотілося поставити крапку, але в День Збройних сил України завершувати печально матеріал було б неправильно. Тож я знайшов двох солдатів українського війська, яких війна теж добре зачепила, але вони вижили всім смертям на зло після надзвичайно важких поранень.

Чорний вівторок

Міна розірвалася за півтора метра від Олександра. Він навіть не встиг зреагувати на неї. Лише після того, як бабахнуло, відчув, що осколком відірвало праву ступню. Ще один шматок металу застряг у лівій п’яті. Вибухова хвиля кинула солдата на землю й одразу засипала нею. Сам встати він уже не зміг, тож почав гукати хлопців на допомогу.

— Пізніше дізнався, що цей прицільний постріл по нашій позиції бойовики здійснили з ручного гранатомета, — важко згадував той чорний вівторок 19 червня 2018 року солдат. — Міна спочатку пробила дах, а потім розірвалася всередині укриття. Мені ще пощастило: в момент вибуху я був трохи збоку, а то вже не говорив би з вами. На мені згоріли штани, і руку пошкодив, коли падав.

Про відірвану кінцівку 49-річний морський піхотинець 503-го батальйону морської піхоти Олександр Терстуях розповідати  не захотів. Як і про зупинку серця: битися воно перестало, коли бойові товариші евакуювали піхотинця до польового госпіталю. Довелося тоді побратимам заводити Сашків мотор і зупиняти сильну кровотечу, щоб довезти до санбату живим.

До речі, того дня російсько-терористичні війська здійснили масований артилерійський обстріл сил АТО поблизу Водяного Волноваського району Донецької області, де перебувала позиція нашого героя піхотинця-стрільця. За даними радника міністра МВС Зоряна Шкіряка, в результаті таких дій ворога загинув один український боєць.

Червень 2018-го був дуже важким для захисників Водяного, місцевих жителів — пенсіонерів, яких тут, попри бойові дії, залишилося з десяток. Селище Водяне на приморському напрямку — фактично суцільні руїни, а позиції військових, як повідомляли зведення з фронту, кілька діб перебували під постійним вогнем. Бойовики у такий спосіб випробовували нову дуже дорогу зброю: за словами наших вояків, російські керовані артилерійські боєприпаси з назвою «Краснопіль» (вартість одного такого снаряда становила близько 70 тисяч доларів) буквально пере­орювали місцевість поблизу населеного пункту.

Олександр Терстуях потрапив на позицію 27 січня 2018-го.

— Чому пішов на фронт? — перепитує. — Хотів випробувати себе. Я ж майже місцевий житель (сім’я проживає в селищі Мангуш Донецької області. Це приблизно 60 кілометрів від Водяного). Тож подумав: хто, як не я, не пустить ворога далі вглиб країни? Крім того, я не хотів, щоб шестеро моїх дітей ховалися в підвалах, пересиджуючи постійні обстріли, як у Водяному, Комінтерновому та інших населених пунктах поблизу передової. Стріляти вмів з усіх видів зброї (у строкову службу навчився), фізично був підготовленим до війни, бо працював охоронцем у приватній фірмі. Тож одного дня махнув рукою: хай буде що буде — й пішов на фронт.

Майже п’ять місяців воював, а потім — госпіталі: спочатку маріупольський, де позашивали деякі рани на тілі. Дружина Вікторія одразу ж примчала і не відходила від забинтованого чоловіка. Затим — у Дніпрі довелося відрізати, на жаль, другу ногу, аби, як сказали лікарі, вберегти від гангрени.

Чистили рани Олександру Терстуяху і в Одесі. Два важких тижні, доки до перлини біля Чорного моря не приїхали, як жартував, «серйозні дяді з Києва».

— Забрали у столицю, де довелося пережити ще кілька операцій, — морський піхотинець насуплює брови. — Повставляли спиці в руку, щоб кістка швидше загоювалася. Дірки всі замастили. Реанімація, гнійна хірургія. В Ірпені полежав, але потім повернувся до госпіталю, бо виникли проблеми із хребтом. Лише напередодні зими почав більш-менш нормально сидіти в інвалідному візку. Але з нього встану! Обов’язково! Ще й на фронт до хлопців повернуся. Чув, що ухвалили закон, що воїн-інвалід може проходити подальшу службу в своїй частині, якщо після реабілітації матиме бажання. А я маю його. Тож через рік, сподіваюся, буду на передовій. Бо потрібно ще до Америки на реабілітацію злітати. Мені пообіцяли. І нові протези надіну на війну!

Я бачив, з якою вірою говорив Олександр. Подумав тоді: якщо після лікування бити ворога на фронті на протезах планує морський піхотинець Олександр, то в російського агресора та його прислужників на Донбасі шансів на успіх немає. За шістьох своїх дітей солдат перегризе горло будь-якому навіть озброєному до зубів окупантові. Цього не врахували 2014-го ті, хто прийшов встановлювати на Донбасі «рускій мір», не враховують путінські головорізи й нині. Не приживуться на сході нашої держави порядки войовничого сусіда. І в це вже починають вірити не лише українці, які проживають на контрольованій Україною території, а і в окупованих Луганську й Донецьку.

На прощання Олександр Терстуях, по якого прийшла дружина Вік­торія, намагався по-чоловічому міцно потиснути мені руку. Я це зрозумів і делікатно спробував відповісти вдячним потиском. А ще побажав якнайшвидшого видужування і твердого ґрунту під новими ногами. Побажаймо солдатові повернутися до повноцінного життя, а Україні — швидше переможно закінчити цю війну. Але вже без Олександра Терстуяха, який зробив свій внесок у майбутню нашу перемогу.

Хай загориться промінчик

У березні 2014-го майже 500 добровольців із Самооборони Майдану, більшість яких пережила трагічні події 18—20 лютого, виявили бажання стати резервістами Національної гвардії України. Вони зібралися на полігоні бригади спецпризначення «Барс» у селі Нові Петрівці на Київщині й почали опановувати військову науку: основи рукопашного і тактику вуличного боїв, вчилися діяти у складі відділення, пройшли вогневу підготовку і практичні стрільби з автоматів, пістолетів-кулеметів, снайперських гвинтівок, ручних та великокаліберних кулеметів, шпурляли наступальні та оборонні гранати.

Так народився Перший резервний батальйон оперативного призначення Національної гвардії України імені Героя України Сергія Кульчицького, який після складання присяги вирушив на схід України: спочатку до міста Павлограда Дніпропетровської області, а потім — на бойове чергування поблизу Ізюма і Слов’янська. Генерал Кульчицький, до речі, до трагічної загибелі 29 травня 2014 року на горі Карачун у Слов’янську понад місяць командував колишніми майданівцями в зоні проведення АТО.

Наш наступний герой — Максим Ромащук з міста Володимира-Волинського Волинської області теж був активним учасником Майдану. Разом із побратимами обороняв революційні барикади. Але так сталося, що в трагічні дні лютого 2014-го перебував на заробітках у Польщі (потрібно було годувати сім’ю, маленьку донечку). Це, мабуть, з огляду на гарячий характер волинянина і врятувало його від кулі снайпера. Тоді, в лютому 2014-го.

Але в серпні 2017 року Максим зазнав важкого поранення під Станицею Луганською: куля влучила в голову і вилетіла разом із правим оком.

— Від долі не втечеш, — згадує минуле боєць 14-ї окремої механізованої бригади. — Із Польщі повернувся одразу ж, щойно дізнався про розстріли побратимів на Майдані. Але до новосформованих батальйонів Національної гвардії не потрапив. Тоді повернувся до рідного Володимира-Волинського й ледь не щодня ходив до військкомату, щоб забрали на фронт. Одягнув військову форму 26 травня 2014-го: саме тоді на Волині формували Перший батальйон територіальної оборони. Місяць учився воювати, а потім бойові шкільні автобуси (так ми називали свій транспорт) завезли нас на кордон України з Росією в Сумській області. До вересня несли тут службу. Потім до нового року воював у Дебальцевому.

Півроку потому 34-річний боєць перебував, як сам каже, на перекурі. А в грудні 2015-го став служити у війську як контрактник-розвідник.

— Під Станицею Луганською я прослужив майже рік, — Максим напружує пам’ять. — Оця халепа трапилася зі мною за два-три місяці перед ротацією нашої 14-ї окремої механізованої бригади. Як зазнав поранення — не пам’ятаю. Хлопці розповідали, що мене спочатку відправили до госпіталю в Харкові, а потім — літаком до Львова. Там прийшов до тями. Зрадів, що залишився живим. Але не уявляв навіть, де я. Подумав спочатку, що в Луганську, в полоні. Коли напружив слух, почув українську мову: від серця одразу ж відлягло — у своїх, отже, вичухаюся! Усе тіло — у трубках. Дуже боліла голова, й говорити не міг. Мене прив’язали до ліжка, щоб, мабуть, не пошкодив оці трубопроводи життя.

Поруч з Максимом тоді була його мама Наталія Степанівна. Вона й тепер їздить із сином по госпіталях. Бо Максим — остання кровиночка, що залишилася.

— Єдиний син, — стримуючи сльози, каже Наталія Ромащук. —  Чоловік був чорнобильцем — помер вісім років тому. А Максим… Він на Майдан пішов, не слухаючи моїх слізних прохань. Сказав лише, що повинен бути там. І на фронт двічі повертався, хоч міг уже сидіти вдома. Поранення його фактично смертельне. Але сім місяців боровся за життя, долаючи страшний біль, у львівському госпіталі. Потім лікувався в Одесі. Там його, до речі, оглянули лікарі з Канади. Вони й вивели зі стану сильної депресії, підтримали й підлікували. Фактично лікарі з-за океану зліпили наново голову. Тепер Максим тримається з усіх сил і вірить, що зможе ще бачити хоч лівим оком, якщо підлікується за кордоном.

Наталія Степанівна замовкла і взяла у свої руки синову. Я в цей момент був переконаний, що він у темноті бачить мамине обличчя. І від того йому стає легше й тепліше на серці. Одужуй, солдатику, і хай загориться промінчик у твоїх очах.

Моє знайомство з цими двома Героями, які повернулися до життя з того світу, відбулося в Києві — в Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь». Цей медичний заклад цілодобово живе війною: під час афганської, наприклад, яка тривала понад 10 років, у столиці  пролікувалося 800 осіб. А за чотири роки російсько-української війни через нього пройшло 37 тисяч атовців. 22 тисячі з них отримали  стаціонарне лікування.

Лікарів об’єднало горе

До Києва везуть найважчих. Тих, кому на фронті надали першу допомогу і хто потребує лікування вузькопрофільних кваліфікованих спеціалістів. Наприклад, нейрохірургів, гематологів (захворювання крові), лікарів паліативної допомоги.

Звісно ж, нині напруження на фронті не таке високе, як у 2014—2015 роках, коли до госпіталів (крім столиці, в Україні працюють військово-медичні центри в Харкові, Дніпрі, Львові, Одесі та Вінниці) щодня везли багато поранених. Але раз на два тижні до Головного військового клінічного госпіталю України борти все-таки доставляють поранених.

Дев’ятьох «трьохсотих» (з них четверо важких і троє середньої важкості) привезли й перед моїм приходом. Пощастило навіть поспілкуватися з деякими бійцями. У травматологію техніка групи, контрактника, 35-річного Олександра доставили з Харкова. Без правої ноги, яку йому відірвало міною під Маріуполем. Повоювати встиг трохи більш як рік. Родом з Очакова Миколаївської області. Одружений, має двох маленьких діточок.

— Того дня пішли в розвідку, — згадує Олександр. — Зайшли на мінне поле. Далі розповідати не хочу. Ось підлікуюсь тут і знову піду служити.

Поки розмовляв з воїном, до палати заїхав інший — на візку. Про себе не захотів зовсім нічого розповідати. Не кажучи вже про фото в палаті. Мій колега Володимир Заїка жодного разу не клацнув затвором фото­апарата у травматології.

— Не всі солдати хочуть показувати іншим своє горе та страждання, — сказав пізніше начальник Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» кандидат медичних наук генерал-майор медичної служби Анатолій Казмірчук. — Бо ампутовані кінцівки — це не лише фізична, а й психологічна травма. Тому подальше лікування таких воїнів у наших клініках судинної хірургії та травматології спрямоване на подолання пораненими цих фізичних недуг, душевних проблем, щоб підготувати їх до подальшого  протезування. До речі, протезна промисловість України дає змогу виготовляти протези для наших пацієнтів на рівні світових зразків, які нічим не відрізняються від німецьких чи італійських. На українських підприємствах працюють спеціалізовані відділення, де воїнів без ніг навчають ходити на протезах. Тому процес реабілітації таких хворих може тривати від півроку до півтора. При цьому часто виникає потреба у повторних пластичних операціях. На сьогодні Головний військовий клінічний госпіталь на 1100 ліжок — найбільша багатопрофільна лікувально-профілактична установа в ЗСУ. До її складу входять 22 клініки і 37 відділень. Щорічно тут лікуються понад 31 тисяча хворих, проводять 14 тисяч операцій. Майже мільйон осіб отримують медичну допомогу амбулаторно. У центрі працюють 29 заслужених лікарів України, 14 докторів наук, чотири професори, 66 кандидатів медичних наук, шість доцентів, понад 250 лікарів вищої категорії.

З початком АТО 80% медиків госпіталю надавали й постійно надають профільну медичну допомогу в мобільних госпіталях на фронті, цивільних лікарнях, розташованих у зоні бойових дій. На передову їздять і провідні фахівці, начальники клінік, і ординатори, військово­службовці-контрактники,  медичні сестри,  анестезіологи.

— У бойових умовах наші працівники здобувають неоціненний досвід надання медичної допомоги на фронті, — веде далі керівник медичного центру. — Цим військові медики відрізняються від цивільних. Вони мають змогу щодня удосконалювати свою роботу, зокрема хірургічні, нейрохірургічні, травматологічні навички. Тому за роки війни на Донбасі наші медики досягли великих професійних успіхів, працюючи відповідно до світових стандартів надання медичної допомоги й займаючи провідні місця серед фахівців цієї галузі не лише в Україні, а й у Європі. Працівники госпіталю складають конкуренцію хірургам та профільним науково-дослідним інститутам інших країн щодо лікування бойових травм. Скажу навіть більше: наші закордонні колеги з країн — членів НАТО часто приїздять до Києва, щоб перейняти наш досвід роботи.

Пацієнти Головного військового клінічного госпіталю мають змогу лікуватися за кордоном. Найбільшу кількість українських вояків прийняла, наприклад, медична служба бундесверу (Німеччина). Її фахівці часто приїздять до Києва, щоб самостійно підібрати пацієнтів. За час війни за кордон на лікування зі столиці виїхало понад 300 осіб. Дружні стосунки у фахівців Головного військового клінічного госпіталю склалися і з лікарями з Канади.  Особливо з пластичними хірургами. За роки війни заклад відвідало п’ять місій із цієї північноамериканської країни, які разом з українськими хірургами оперували (понад 500 оперативних втручань) поранених (більш як 200 осіб), а також учасників Революції гідності. Дехто з канадських лікарів отримав нагороди від Президента України Петра Порошенка під час однієї з місій. Американські лікарі працювали безкоштовно. Із власним набором ліків, інструментів, які залишили в госпіталі після від’їзду...

Тож Україна, Київ можуть пишатися Національним військово-медичним клінічним центром «Головний військовий клінічний госпіталь», якому 2018-го виповнилося 263 роки. До речі, в медичному закладі з гордістю кажуть, що їхній госпіталь старший не лише за подібні у світі, а навіть за... США.

Олександр КРЮЧКОВ,
Володимир ЗАЇКА (фото),
«Урядовий кур’єр»