«Я отравлен темным русским ядом»

135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ САШІ ЧОРНОГО

РОЗДВОЄНІСТЬ. Широковідомий на Заході літературознавець та один із найдосвідченіших фахівців із проблематики російської поезії «срібного віку» Корній Чуковський, якого радянським громадянам зазвичай представляли дивакуватим дитячим письменником, зі знанням справи писав, що на початку ХХ століття «не було курсистки, студента, лікаря, адвоката, вчителя, інженера, які не знали б віршів Саші Чорного напам’ять». Із ним погоджувався популярний критик і журналіст Амфітеатров, на переконання якого «такого оригінального, сміливого, буйного лірика-гумориста, такої похмуро-уїдливої, комічно-похнюпленої, смішно-лютої віршованої маски не було на російському Парнасі з давніх-давен».

Натомість справжнє ім’я уродженця Одеси Саші Чорного — Олександр Глікберг. Він такий самий етнічний росіянин, як видатний живописець Ісак Левітан чи легендарний нащадок арапа Олександр Пушкін, якому судилася висока доля «сонця російської поезії».

На жаль, син одеського єврея-провізора народився в жорстокі часи великодержавного антисемітизму, коли в Росії для іудеїв діяли горезвісна смуга осілості та драконівські «процентні норми» і під час навчання у вишах, і навіть у гімназіях. Отож неважко уявити, яким духовним випробуванням і зламом для родини Глікбергів та їхнього старшого вже дев’ятирічного сина стала відмова від віри предків і перехід у православ’я лише заради того, щоб здобути освіту.

Без усвідомлення цього годі зрозуміти реакцію родини на повідомлення 15-річного Саші, що він завалив екзамен з алгебри і його залишили на другий рік у тому самому класі. Батьки, які, на їхнє переконання, занапастили душі задля блага дітей, зреклись «недолугого» сина, який не виправдав їхньої жертви. Натомість російська преса в подробицях розписала «жидівське бузувірство», не переймаючись, чим воно зумовлене.

Однак Саші Глікбергу пощастило: газета з розповіддю про нещасного єврейського підлітка потрапила на очі бездітному житомирському меценатові й філантропу Костянтинові Роше, який узяв хлопця на своє виховання. Так майбутній поет став житомирцем і ще гімназистом узяв участь у рятувальній експедиції до Башкирії, де лютував голод.

Населення тодішньої Волинської губернії направило туди з ініціативи Роше грошову і продовольчу допомогу, хоч самому благодійникові башкирів судилася мученицька смерть у 1933 році під час штучно організованого радянською владою Голодомору в Україні.

Зірковий час поета-сатирика Саші Чорного настав після царського маніфесту від 17 жовтня 1905 року про «дарування свобод» підданим Російської імперії. Уже перші публікації початківця у санкт-петербурзьких журналах, після яких наклади вилучали, а самі видання закривали, зробили вчорашнього провінціала знаменитим. Сучасники одностайно стверджували, що «епоха кричала про свій біль і розпач голосом Саші Чорного, рятуючись демонстративною іронічністю від розпачу і зневіри».

Сам поет, якому судилася смерть в еміграції та довге забуття на рідній землі, не мав ілюзій стосовно Росії. Він вважав, що всі російські біди — від хамства і дурості. Саме вона «всі цінності перетворює на карикатуру: замість гордості — нахабство; замість громадськості — стадність; замість кохання — флірт; замість слави — успіх за всяку ціну». Силоміць відірваний від етнічного коріння, Саша Чорний перестав бути євреєм, однак не став росіянином, з гіркотою констатуючи: «Я отравлен темным русским ядом». 

400-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ БРАТСЬКОЇ ШКОЛИ У КИЄВІ

Волю — зброєю і пером

ПАРАЛЕЛІ. «Я, Галшка Гулевичівна, з любові і приязні до народу дарую двір мій із землею для заснування монастиря, шпиталю та братської школи», — засвідчує запис у київських гродських книгах. Пожертвування, офіційно зроблене у свято Покрови, що стало днем українського козацтва, і письмово засвідчене 15 жовтня 1615 року, поклало початок діяльності навчального закладу для дітей козаків і міщан, аналогічного нинішній середній школі.

Не зайве нагадати, що колективним членом Київського православного братства було все козацьке військо на чолі з Петром Сагайдачним, який розумів: самою силою зброї Україну не відстояти. Українці усвідомили це задовго до того, як Бісмарк заявив: дайте мені дві тисячі вчителів, і я створю міцну Німеччину, а ідеолог сіонізму Жаботинський нарікав, що «єврей, вихований по-нинішньому, нічого не знає про велич історії свого народу».

Отож цілком закономірно, що вже 1632 року Київська школа перетворилася на виш, згодом названий Києво-Могилянською академією, а чужоземці, звиклі до неписьменності жителів Європи і дикої Московії, з подивом писали: «У країні козаків усі діти із сиротами включно вміють читати і писати».

Тим гіркіше, що в незалежній Україні освіта опинилась у ролі пасинка, відданого під опіку табачникам, ківаловим, поплавським. На жаль, говорити про це в минулому часі не доводиться, як і забувати, що державу захищають не тільки силою зброї. 

ПРЕМ’ЄРА ФІЛЬМУ ЧАПЛІНА «ВЕЛИКИЙ ДИКТАТОР»

Пробний камінь для тоталітаризму

ДОКАЗ. У шлягері радянських часів стверджувалося, що «Чарлі, не промовивши жодного слова, все сказав». Це справді так, адже легендарний звуковий фільм Чарлі Чапліна «Великий диктатор», який заслужено входить до світової скарбниці антифашистського кіно, заборонили до прокату в СРСР нібито через низьку художню цінність загальновизнаного мистецького шедевра.

Отож для радянських глядачів Чарлі Чаплін залишився «німим», хоч зайве пояснювати: насправді йшлося про цензурні перепони, бо диктатори всіх тоталітарних режимів на одне лице, чи то Гітлер, чи Сталін, чи Путін. Та й знаменита сцена з повітряною кулькою-глобусом, хоч як це прикро, нині лише додала актуальності.

 135 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА ЖАБОТИНСЬКОГО

Адвокат і вчитель українців

ОСОБИСТІСТЬ. Справедливо нарікаючи на зумовлену об’єктивними причинами денаціоналізацію українців, ми не замислюємося, що у значно гіршій ситуації, ніж ми, ще в минулому сторіччі були євреї — бездержавні й розпорошені між зазвичай вороже налаштованими до них народами. Єдиним виходом багатьом іудеям уявлялася відмова від власної ідентичності, віри і мови, що сповна відчув на собі уродженець Одеси Володимир Жаботинський, який ріс у заможній зросійщеній сім’ї.

Обдарований юнак навчався юриспруденції в Берні й Римі, звідки як іноземний кореспондент найвпливовіших газет Російської імперії надсилав інформації, фейлетони, критичні статті. Завдяки цим публікаціям фактично ще 20-річний початківець став популярним журналістом, а невдовзі — знаним літератором. Його твори високо оцінили Короленко, Бунін, Горький, а Купрін називав Жаботинського «молодим орлом російської літератури».

Однак жахливий погром євреїв у Кишиневі, подробиці якого шокували світ у 1903 році, змусив талановитого митця круто змінити власну долю, присвятивши життя боротьбі за права свого народу.

Жаботинський увійшов у історію як один з ідеологів сіонізму і творців Держави Ізраїль.

Проте українцям значно важливіше, що біографія видатного одесита служить зразком відданості національним інтересам одноплемінників і розумінню того, що «націоналізм неросійських народів — не страшне лихо на зразок холери і не вигадка купки зловмисників, а одна із природних потреб, яку слід вирішити шляхом визнання рівноправності всіх народів».

Жаботинський чимало зробив, як писав у спогадах Євген Чикаленко, щоб довести: «Потреби сіоністів ідентичні з бажаннями українців, у них однакові цілі та вороги». Обстоюючи права одноплемінників, видатний ідеолог не забував, що йдеться лише про один із багатьох поневолених народів Російської імперії, право кожного з яких «на самобутню культуру визначається не теоріями (про панівну роль російської культури), а волею до національного буття. Наявність цієї волі виявили і малороси, і білоруси, і всі інші народи російської держави. А все інше довершить час».

Лідер сіоністів пророче стверджував: «Те, що нині вважається мужицьким говором, через два покоління буде мовою газет, театрів, вивісок, хоч би скільки лжесвідчили про протилежне різноманітні експерти з національних перевертнів. Експерти так само компетентні в оцінці національних почуттів цього народу (українського. — В. Ш.), як компетентний дезертир в оцінці патріотизму і бойового духу тієї армії, з якої втік».

Важко не погодитися, що не табачникам, левченкам і колесніченкам судити, хто такі українці й чого вони прагнуть. Час підтвердив постулат Жаботинського, що «нас націоналізує сама історія. Честь тому, хто зрозуміє її дух і піде в перших лавах її звитяжної течії», бо решта «поплентаються за нею у хвості як полонені за колісницею завойовника».

Та особливо цінні нині для українців настанови Жаботинського, керуючись якими євреї не лише збудували власну державу, а й зробили її однією з найвпливовіших у світі.

«Ми не ведемо народ на добру волю союзників, за яких не маємо права ручатися. Ніхто на світі не підтримає твою боротьбу за твою свободу. Вір лише собі, або нехай звершиться над тобою доля переможених», — повторювали за лідером члени заснованої ним єврейської армії, які вели безнадійну, на переконання багатьох, боротьбу за незалежність Ізраїлю.

«Не можна жити, як ми живемо: ми скаржимося на те, що нас зневажають, а самі себе майже зневажаємо», — навряд чи є актуальніша настанова в часи, коли найкраща частина українців обстоює свободу зі зброєю в руках, тимчасом як багато хто працює в Росії на ворога, відправляє «продовольчі каравани» для армії окупанта у Крим чи безкарно наживається на подальшому розграбуванні економіки України.

«Нам ні за що просити пробачення. Ми народ, як усі народи», — повторимо вслід за Жаботинським.

Коли у Франції з ініціативи більшовицьких спецслужб під акомпанемент російських білогвардійців-чорносотенців судили підступно вбитого Петлюру за нібито його антисемітизм, нашим адвокатом став сіоніст, який заявив світові: «Ні Петлюра, ні Винниченко не були погромниками. Я разом із ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів — єврейських та українських».

Пам’ятаймо, що в кожного народу власні герої і зрадники. За ким іти — вибір кожного з нас, бо сказано давно: «Борітеся — поборете».

Матеріали підготував Віктор ШПАК, «Урядовий кур’єр» (ілюстраціїнадано автором)