115 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЙОСИПА КАРАКІСА
ПЕРИПЕТІЇ. За створеними у 1953—1975 роках уродженцем Одещини архітектором Йосипом Каракісом типовими проектами споруджено понад 4 тисячі шкіл. Серед дітищ видатного майстра, основоположника українського конструктивізму в архітектурі — Будинок офіцерів у Києві й величний Національний музей історії України.
Про умови, в яких доводилося творити Йосипу Каракісу, свідчать перипетії з готелем «Україна» в Луганську. Розпочатий ще у 1944 році об’єкт мав називатися «Москва», демонструючи українцям, що все найкраще на їхній землі родом із Росії. Та згодом стахановськими темпами зданий в експлуатацію 1947 року до 30-річчя Жовтневої революції готель отримав назву «Жовтень», хоч перші постояльці змогли оселитись тут аж у 1952-му.
За рік до цього в будівлі готелю розгледіли риси козацького бароко, українського модерну й кольорову гаму килимів рідного Каракісу Поділля, за що архітектора звинуватили в буржуазному націоналізмі. Зрозуміло, українському. Та вже за рік на хвилі антисемітської кампанії оцінки кардинально змінились, і Каракіс перетворився на космополіта.
Однак час усе розставив по місцях: Ворошиловград став Луганськом, а перейменований із «Жовтня» в «Україну» готель — однією з візитівок славного українського міста і взірцем архітектурної довершеності.
125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ КОСТЯНТИНА ПАУСТОВСЬКОГО
Український гетьман російської літератури
ПОСТАТЬ. «Немає нічого огиднішого, ніж байдужість людини до своєї країни, її минулого, нинішнього і майбутнього, до її мови і людей». Ці слова класика російської літератури Костянтина Паустовського стосуються представників усіх народів, й особливо українського, адже написані, за визнанням автора, «москвичем за місцем народження і киянином у душі». Так само як Гоголь, наш земляк творив не рідною мовою, однак ніколи не забував, що «я виріс в Україні. Її ліризму я завдячую багатьма гранями своєї прози. Образ України носив у своєму серці впродовж багатьох років».
По батьківській лінії Костянтин Паустовський походить з роду гетьмана Петра Сагайдачного. Він мав навіть турецьку кров, адже дружиною діда письменника була справжня турчанка. По материнській лінії митець пов’язаний із Польщею, а його бабуся-полячка після кривавого розгрому Росією польського повстання 1863 року до кінця життя ходила у жалобному одязі. Однак, як написав письменник в автобіографічному романі «Далекі роки», під час візиту до Києва Миколи ІІ тоді ще гімназист Паустовський на запитання царя про національність гордо відповів: «Я малорос».
Навіть дослідники біографії митця не можуть напевне сказати, скільки років він прожив на українській землі. П’ятирічним приїхав до Києва, який залишався його домом аж до переїзду вже студента у 1914 році до Москви. Робота на заводах Катеринослава і Юзівки, повернення до Києва, журналістський хліб в Одесі, численні мандрівки рідним йому краєм, де «блискуча, справді перлинна, як зуби веселих молодиць, гостра, співуча народна мова України» — це не лише періоди життя, а віхи долі письменника, який ніколи не переставав бути українцем.
Напрочуд красномовний зображений ним побут Росії: «За п’ятдесят верст від Москви глушина: непроїзні дороги, гнилі села, облуплені давні собори, коники з присохлим до шерсті гноєм, п’яні побоїща, вівці в хатах, сопливі діти, базари з матірною лайкою, гниль, убозтво, злодійство». Натомість зовсім інші враження від «багатої й ласкавої України, яка оточує місто кільцем гречаних полів, солом’яних дахів і пасік», де «дівчата вечорами співають, народ багатий, ласкавий і дуже веселий».
Один із найчесніших російських письменників, який навіть у часи культу Сталіна зумів не славословити вождя всіх народів, у 1950-х роках описав «мат, який безперервно потрясає повітря над Середньоруською низовиною. Тому ми із сумом згадуємо про Україну, де відпочили душею від цього лиха. Ловлю себе на тому, що «ой як болить серце» за Україною».
Можна лише дивуватись, як у часи тотальної цензури Паустовський зумів протиснути в автобіографічних творах згадку про перші накази червоних у захопленому ними Києві, які «нещадно розділили населення на людей вартісних і на людське сміття», до якого потрапила вся інтелігенція. Денікінські погроми євреїв і ненависть червоних командирів до «жидочків очкастих» — ще одне свідчення очевидця про реалії руского міра.
«Порівняно недавно у Криму без жодного розголосу і згоди населення поспіхом перейменували майже всі міста, села і селища. Це свідчить про зневагу до народу і країни», — це теж чесна реакція Паустовського на заміну Гвардійськими, Октябрськими і Первомайськими історичних назв кримськотатарських населених пунктів.
365 РОКІВ ПЕРЕМОГИ ПІД БАТОГОМ
Реабілітація за Берестечко
ПАРАЛЕЛІ. Не без старання російського «старшого брата» на початку ХХ століття поле трагічної для козаків Берестецької битви забудували православними храмами, що мали увічнити пам’ять про загиблих і нагадувати про благодіяння царя Московії, який взяв під самодержавну руку «недолугих» братів-українців.
Історикам добре відомо, що московська політика повільного очікування зазнала кардинальних змін аж через рік після страшної поразки військ Хмельницького під Берестечком. Причиною пробудження інтересу царя до українських справ стала тріумфальна перемога козаків під Батогом й одруження Богданового сина Тимоша з донькою господаря Молдови Василя Лупула, що стало європейським проривом України й загрожувало відкинути Московію на периферію політичного життя.
За руку прекрасної Розанди Лупул змагалися знані польські магнати: син брацлавського воєводи Потоцького, князь Дмитро Вишневецький і овдовілий коронний гетьман Мартин Калиновський. Однак Богдан Хмельницький за підтримки кримського хана і сприяння турецького султана домігся згоди Василя Лупула на одруження його доньки з Тимошем. Ішлося про династичний шлюб, адже союз України й Молдови створював передумови для противаги Польщі.
Не дивно, що сам коронний гетьман Мартин Калиновський вирішив завадити одруженню суперника, ставши на шляху нібито нечисленного загону Тимоша, що навесні 1652 року вирушив до Молдови. Це була не помста ображеного жениха, якому піднесли гарбуза, а початок нової повномасштабної війни для повного знищення України. Не зайве нагадати, що вкрай невигідну і принизливу Білоцерківську угоду, нав’язану Хмельницькому після поразки під Берестечком, польський сейм не ратифікував, розв’язавши руки для продовження бойових дій.
Охочих «боронити прекрасну княжну від шлюбу з диким хлопом» виявилося багато, адже і юні романтики, й досвідчені воїни були впевнені, що козаки мало на що здатні після катастрофічного розгрому під Берестечком. У таборі поблизу гори Батіг біля сучасного села Четвертинівки Тростянецького району Вінниччини, зібралось понад 30-тисячне військо, на підмогу якому прямували все нові загони з Польщі.
Поляки були настільки впевненими у швидкій перемозі й легкій славі, що сприйняли надісланий Богданом Хмельницьким Мартинові Калиновському лист із проханням «відійти зі своїм військом» і не заважати походу Тимоша до Молдови «для вирішення особистої справи» не як застереження, а як свідчення слабкості супротивника.
Услід за 20-тисячним загоном на чолі із сином Хмельницького йшли чотири найкращі козацькі полки під проводом самого гетьмана.
1—2 червня (22—23 травня ст. ст.) відбулася битва, яку сучасники заслужено прирівняли до перемоги Ганнібала під Каннами. Через самовпевненість Мартина Калиновського польська кіннота покинула укріплений табір, погнавшись за ворогом, який нібито відступав, а вже невдовзі гусари з величезними втратами змушені були пробиватися назад під захист артилерії й німецьких найманців-піхотинців, що займали оборону в шанцях.
Битва під Батогом стала першою без участі селян-повстанців. Саме тут доведено, що Україна має регулярне козацьке військо, здатне перемагати ворога не кількістю, а вмінням. Ще одна особливість битви під Батогом — те, що шляхтичі-гусари в паніці спробували вирватися з табору, покинувши напризволяще обози, піхоту і командуючого, за наказом якого по втікачах відкрили вогонь.
Однак ніщо вже не могло зарадити нищівному розгрому. За свідченням сучасників, «і ста не врятувалося». Горду Річ Посполиту охопив такий жах, що шляхтичі масово втікали на лише з українських земель, а й навіть у Польщі відсилали жінок і дітей про всяк випадок на західні креси.
Саме після перемоги козаків під Батогом Московія активізувала переговори, що за півтора року завершилися Переяславською радою.
Та Богдан Хмельницький укотре не скористався можливістю покінчити з розгромленою Польщею, вважаючи, що козакам чужа земля без діла. Тим часом поляки послали військо на підмогу правителям Валахії й Трансільванії і спільними зусиллями усунули від влади Василя Лупула.
Однак навіть чергова успішна інтрига Речі Посполитої не врятувала країну від розгрому. Не менш марними стали пошуки Хмельницьким допомоги в сусідніх державах, а не у власного народу.
210 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА СОШЕНКА
Велична справа небайдужої людини
ПРИКЛАД. Вислів, що не кожен може бути героєм, однак кожен має залишатися людиною, підтверджує доля Івана Сошенка, начебто нічим не примітного гімназійного викладача малювання, про якого, однак, знає кожен українець. Ще студентом Петербурзької академії мистецтв Сошенко не пройшов байдуже повз незнайомого хлопця-кріпака, чим змінив долю Тараса Шевченка й навіки вписав своє ім’я в історію України.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,"Урядовий кур'єр" (ілюстрації надані автором)
Ми в Google+