Політичні умови, в яких опинилася Україна, диктують зовсім інші, ніж раніше, підходи до забезпечення її оборони. Тобто до побудови нової системи функціонування всіх силових структур в єдиному комплексі, метою якої є збереження України як незалежної держави. В політичних колах дискутують питання щодо вибору системи розбудови оборонної системи України за зразками інших країн Європи (Швейцарії, Швеції).
Насправді найближчою аналогією для нас може бути Ізраїль. Ця країна теж в агресивному оточенні майже з усіх боків. Проте воно складається зі слабших країн, до того ж роз’єднаних політичними суперечностями. Крім того, оборонна сфера Ізраїлю розвинена набагато краще, ніж у цих країнах, Ізраїль має потужного союзника — США. У найтяжчі часи (1948—1967 рр.) в Ізраїлі суміщали посади міністра оборони і прем’єр-міністра. Це давало змогу зосередити всі економічні, військові й ідеологічні ресурси на захисті країни. Всі ізраїльтяни вміли зі зброєю в руках захищати свою землю. І в разі необхідності швидко прибували до своїх військових частин.
Україна межує з країною, військова міць якої третя у світі (враховуючи Китай). Наша країна поки що не має сильного військового союзника і не входить до жодного потужного оборонного блоку. Тому розмови про європейську або ізраїльську модель побудови системи державної безпеки недоречні.
Звичайно, можна використовувати досвід мобілізаційних заходів інших країн, застосовувати деякі види озброєння, але ми повинні побудувати власну систему безпеки і оборони, виходячи з наших умов і можливостей.
Очевидно, що за нових умов Україна не зможе утримувати шалену кількість силовиків, які не здатні захищати свою країну. Тому реформи в силових структурах мають проходити з урахуванням зовнішніх загроз.
Крім того, у державі має бути одна людина, яка координувала б діяльність всіх силових структур. На мою думку, це має бути віце-прем’єр-міністр і він же — міністр оборони. Тобто в мирний час посада міністра оборони буде поєднуватися з посадою віце-прем’єр-міністра, а у воєнний — з посадою першого віце-прем’єр-міністра. Під його керівництвом мусить працювати й оборонна промисловість. Водночас ця особа має бути і генеральним замовником продукції оборонки для всіх силових структур. Оборонка повинна спрямовувати свою діяльність на першочергове і швидке забезпечення потреб безпеки і оборони всередині країни, а потім вже можна говорити про торгівлю озброєнням. Раніше у нас все було навпаки.
Також слід організувати єдину систему логістики для всіх силових структур України, що полегшить не лише координацію між цими відомствами, а й зменшить можливість корупції в них. Це допоможе розв’язати і проблему постачання військових частин різного підпорядкування в умовах ведення бойових дій.
Як показала практика, кадрова політика в Україні також потребує поліпшення. В галузі оборони слід дотримуватися обов’язкового принципу, згідно з яким доступ до керівництва системою оборони можуть мати лише люди, які раніше керували військами, формуваннями в Міністерстві оборони або в Національній гвардії, а також із досвідом військового керівництва, бажано з досвідом бойових дій. При цьому не може бути жодних сумнівів у їхній компетентності, ні найменшого натяку на їхні зв’язки з ворожими спецслужбами.
У політичній практиці потужних з оборонної точки зору країн люди, які не пройшли військову службу, не мають шансів зробити успішну політичну кар’єру. Хотілося б, щоб і у нас започаткували таку традицію, коли в політику та на керівні посади в країні приходять люди, готові віддати життя за Україну і її землю. Адже свого часу генерал США Джеймс Дуліттл сказав: «Немає нічого міцнішого за серце добровольця, який у тяжкий для країни час робить крок уперед». Саме з таких людей повинна складатися кадрова основа наших силових та інших структур країни.
Володимир ШЕВЧЕНКО,
військово-політичний експерт
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+