Двері автобуса відчиняються, і діти, які групою їхали на екскурсію, вихлюпують на зелений наповнений сільськими звуками й запахами майданчик. Іноді дорослим не під силу стримати цей потік енергії, що з нетерпінням чекала кілька годин у тісноті автобуса: малеча миттю розлітається мальовничим схилом. Хтось побіг до козеняти, яке пасеться неподалік, хтось просто розставив руки й пірнув у соковиту трав’яну купіль. Місцеві кури й качки, побачивши чергову групу юних екскурсантів, уже намагаються чкурнути геть, однак міські діти, ласі до сільського колориту, залюбки змагаються з ними у спритності.

Не варто на цьому етапі зупиняти дитячий запал, переконує Ніна Пустовойт із села Межиріч Канівського району, де вже кілька років діє проєкт «Країна Мамонтландія». На її думку, варто дати дітям кілька хвилин, щоб звикнути, увійти у природний ритм. Адже тоді буде легше сприймати великий обсяг інформації — стрибнути на кілька тисяч років у минуле, аби відчути себе поряд із мисливцями на мамонтів. Саме така програма, розроблена місцевими ентузіастами, педагогами та науковцями, чекає на дітей найближчі три години.

Польські скарби

Село Межиріч відоме доісторичною стоянкою мисливців на мамонтів, тож досить популярне серед школярів не лише Черкащини, а й багатьох інших куточків України. Та охочі полювати на мамонтів не лише діти, а й дорослі — таких екскурсій теж не бракує, й організатори трансформують розповіді й завдання для старших відвідувачів.

Як же організували в селі непросту екскурсійну справу? Запитуємо про це в керівниці проєкту Ніни Пустовойт. Виявляється, на цю справу її разом з однодумцями надихнули поїздка в Польщу та грошовий грант.

Коли Ніна Олексіївна їздила в Польщу знайомитися з «тематичними селами» (так їх називали за втілені незвичні туристські та соціальні проєкти), народилася ідея популяризувати Межиріч через розташовану там пам’ятку археології — стоянку мисливців на мамонтів. Так завдяки польсько-українському проєкту 2014 року й почалася історія «Мамонтландії».

Тоді у сільську раду приїхали гості з Польщі, й представник цієї країни запросив до себе повчитися когось із села. Це була польська ініціатива — створення проєкту, цікавого туристам.

На поїздці Ніни Пустовойт наполягла сільський голова. Переконувала: обов’язково навчишся, а не вийде, то хоч Польщу побачиш.

Поїхало троє односельців. У Польщі побачили, як люди в тамтешніх маленьких селах фактично з нічого роблять привабливі об’єкти і заробляють, прославляють батьківщину.

Програма поїздки була насиченою: гостей навчали бізнесу, вони побачили, як організовують роботу поляки. В одному селі діє «Країна лабіринтів». Молодь створила цікаву розвагу для туристів — лабіринт із лози й верби, які підстригають, відремонтувала приміщення й проводить там майстер-класи. Поляки організували все так, що туристам-українцям не забракло бажання й адреналіну до кінця програми бігати й шукати заховані скарби й виконувати інші завдання.

Запам’яталося село в Польщі, де традиційно виготовляли вироби зі скла. Там від організаторки почули слушну думку. Вона радила ніколи не опускати рук й зізналася, що проєкт гранту, завдяки якому став можливий розвиток того комплексу, подавала на конкурс 13 разів, і саме 13-й вдався. Там показали, як ідею реалізувати, розповідали про практичні аспекти туристських проєктів — наприклад, скільки часу має тривати програма.

Тематичні села об’єднують людей, виховують командний дух. Якщо було цікаво дорослим, то уявіть, як там дітям цікаво! До того ж у Польщі усе передбачено й продумано до дрібниць: обід, відпочинок — тільки приїжджай, з комфортом відпочивай і розважайся.

Житло з кісток мамонтів

У Межирічі, за словами Ніни Пустовойт, люди роботящі, хоч є й певна вада, спільна, на її думку, для багатьох сільських жителів: часто боїмося самі себе подати у вигідному світлі, не всі готові втілювати й просувати комерційну складову того чи іншого проєкту. Чи не тому недооцінені наші українські скарби — природні, історичні, археологічні?

Стоянку в Межирічі випадково відкрив восени 1965 року один з місцевих жителів Микола Новицький. Копаючи льох у своїй садибі, він натрапив на велику кістку. Спочатку думав, що знайшов скриню із золотом. Про знахідку сповістив учителя місцевої школи Р. Головка, а той повідомив Інститут зоології АН УРСР.

Перші обстеження стоянки проводив працівник Інституту зоології АН УРСР Володимир Свистун, який і зробив припущення про відкриття нової стоянки пізнього палеоліту.

Протягом 1966—1974 років під час археологічних розкопок було відкрито три житла з кісток мамонта. У 2002—2008 пам’ятку досліджувала спільна українсько-французька експедиція. Основні дослідження стосувалися вивчення господарських об’єктів та культурного шару навколо стоянки.

Найбільша житлова споруда, як з’ясували науковці, займала площу 42 м² за зовнішніми розмірами. Внутрішня житлова площа становила 23 м². Для притиснення шкур, що покривали каркас споруди, у надцокольній частині слугували 13 черепів мамонтів. Для цього ж було використано 30 лопаток й майже 40 трубчастих і тазових кісток, які були розташовані над цокольною частиною споруди, а також 35 бивнів, що були на даху.

Характерною рисою межиріцької стоянки був паркан із трубчастих кісток мамонтів, що відгороджував вхід до житла з півдня. Він складався із вкопаних кісток мамонта, що зберегли майже вертикальне положення. Імовірно, він прикривав зовні фасадні частини біля головного входу, зроблені зі шкур або тонких жердин. Науковці визначили вік знайденої стоянки у досить вузьких межах: середина ХV тисячоліття до н.е.

Карта, якій 17 тисячоліть

— Уже 15 років на пам’ятку в нашому селі держава так і не звертає уваги, хоч вона цікава з різних точок зору, — журиться Ніна Олексіївна. — На перше, найбільше житло первісних людей було використано 95 скелетів мамонтів — це була дуже оригінальна архітектурна споруда. Друге житло не споруджували, а складові передали на зберігання до музеїв. Їхня доля нам не відома. На будівництво ще трьох житлових споруд було використано 135 мамонтів. А пізніше знайшли й четверте житло, від якого залишилася сама основа. На вході в будівлю, де, мабуть, мешкав ватажок, була кістка мамонта з малюнками. На ній зображено чотири кулеподібні споруди неправильної форми, проведена лінія водного плеса. Науковці припустили, що це була чи не перша в світі мапа. Питання про неї є навіть у ЗНО для школярів.

Ще 1978 року науковці завершили розкопки й пообіцяли створити тут музей. Але й досі його немає. Тоді навіть і людину визначили, яка мала стати директором музею — Леоніда Лук’яненка. Він власноруч проводив тут розкопки, коли був ще студентом університету. Не хотів залишати Межиріча, тож залишився жити в селі — працював у місцевій школі вчителем історії.

Тільки завдяки ентузіазму селян і польсько-українському проєкту пам’ятка набула популярності серед туристів. Як розповіла ініціаторка, це був її перший грант, тому дуже непокоїлася, але допомагали знайомі, родичі й майже все село. Потрібні були певний час і зусилля, щоб виконувати нові функції.

Пізніше Ніна Пустовойт узяла участь у проєкті «Село: кроки до розвитку» від благодійного фонду «МХП — Громаді». За виграні кошти вдалося облаштувати металеві сходи до котловану й збудувати літню альтанку біля кафе. Сам процес сходження вниз тут називають «машиною часу»: спускаючись до розкопаного шару ґрунту, потрапляєш у минуле.

Мандрівки в незвідане

Тут намагаються використовувати різні прийоми, щоб максимально привернути увагу дітей до давньої археологічної знахідки. І печиво печуть, і в ігри граються. Організатори ретельно все продумали, спільно з науковцями й педагогами розробили пізнавальну програму.

Окрема історія про одного з головних персонажів — діда-шамана. Це образ давнього-прадавнього мудрого діда. Він у відповідному одязі — раніше був із бородою й вусами, однак тепер, у період пандемії, — в масці. Йому в цьому вбранні дуже незручно, тож грим трохи спростили. Доповнює образ шапка з хутра й чоботи.

Спочатку діти слухають діда-шамана. Але переповідати історичні факти недостатньо. Інтерес слухачів він уміло підтримує, готує жарти й жваво спілкується, намагається утримати увагу. Розповідає про життя первісних людей, як було знайдено це житло, описує мамонтів, відповідає на запитання дітей. Так крок за кроком, спускаючись в ангар над четвертим житлом первісних людей, екскурсанти потрапляють у далеке минуле.

Насправді це лише фундамент, розповідає дід-шаман. Він пояснює, скільки тут жило людей, що вони робили. Колись науковці не знали, навіщо тут ями біля кожного житла, вважали, що для сміття. Проте розкопки з’ясували, що ями були... давніми холодильниками. Мамонт важив майже 10 тонн, і за день чи два його не з’їсти. Шар ґрунту тоді розмерзався до 60 сантиметрів, а глибше була мерзла земля. У котловані навіть зробили настил, щоб діти не втоптували землю, адже науковці переконані: у ґрунті ще чимало артефактів.

Далі — шлях на поверхню і проведення вікторини. Хто правильно відповість на запитання, тому видають герб села. Визначають, хто з дітей назбирав найбільше гербів, і знаходять трьох лідерів, вручають їм символи влади первісних людей, надягають пов’язку на голову. Так кожен з гостей може відчути дух давноминулої епохи.

У своїй стихії

Організаторка з гордістю показує відвідувачам свою країну «Мамонтландію»:

— Я хотіла зробити краще для всього села, надати йому нового розвитку, і здається, мені це якоюсь мірою вдалося. Тут працює мій син, сестра, невістка. Клопотів чимало — навіть з виготовленням сувенірів. Якщо приїжджає група 30—40 екскурсантів, то в нас працює дев’ятеро осіб. Допомагають і місцеві педагоги, навіть пенсійного віку. Для більшості це додатковий заробіток.

Спочатку дідом-шаманом був наш учитель історії, але коли почало приїздити більше людей (особливо багато екскурсантів у квітні-травні й вересні-жовтні), то він не встигає поєднувати екскурсії з уроками в школі. Сьогодні роль діда-шамана виконує мій син Богдан. Розповідає все, що знайшов у книжках та інтернеті про мамонтів і первісних людей. Він уміє знайти спільну мову з дітьми, надати розмові енергійності. Я ж за освітою технолог приготування їжі, тому печиво, яке роблять діти в одному з квестів, — моя стихія і турбота.

Одного разу в нас була група вчителів з інституту підвищення кваліфікації. То вони дивувалися, наскільки в нашій програмі працюють різні педагогічні правила й принципи: і колективної роботи, й максимальної наочності, навіть розвитку моторики пальців рук.

Потік людей до «Мамонтландії» до пандемії лише зростав. У Межиріч їхали групи з Черкас, Києва, інших областей. Два роки тому приїжджали поляки. Є сувенірна крамниця, де продають сувеніри з глини і тканини. Ідею продавати сувеніри підкинули самі діти, які просили на пам’ять про екскурсію ту чи іншу річ.

Схоже, що після карантину тут знову буде тісно від охочих зазирнути в найдавнішу історію й побачити археологічне диво.

Проте науковці та місцеві ентузіасти бідкаються: з реставрацією пам’ятки, її музеєфікацією чомусь уже багато років зволікають. Перший павільйон було збудовано на кошти американців, другий — українських підприємців. Однак нинішня бляшана споруда не захищає пам’ятку від зовнішніх чинників, час і природні впливи руйнують кістки. Для їхнього збереження потрібен спеціальний температурний режим.

Урятувати унікальну історичну пам’ятку ще можна. І хоч у державі не завжди знаходяться можливості для збереження об’єктів цивілізації, ігнорувати її наукову та пізнавально-культурну цінність недоцільно.