95-РІЧЧЯ ГЕНУЕЗЬКОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ
ПОГЛЯД. Розв’язана більшовиками громадянська війна в Росії призвела до страшної руїни, а воєнна інтервенція проти України та викачування хліба з неї на потреби Червоної армії та промислових регіонів РСФРР — до голоду 1921 року. Актом відчаю доведеної до катастрофи країни стала нота Раднаркому від 28 жовтня 1921 року, в якій очолюваний Леніним уряд погоджувався на визнання довоєнних боргів Російської імперії в обмін на надання країні рад нових позик для відродження її економіки і відновлення платоспроможності перед західними кредиторами.
Відповіддю на цю пропозицію стало проведення в Генуї міжнародної конференції за участю всіх країн Європи включно із переможеною у Першій світовій війні Німеччиною та ніким на той час юридично не визнаною більшовицькою імперією.
Підготовку до дипломатичного дебюту РСФРР Ленін розпочав з пограбування церков нібито на потреби голодуючих. У листі від 19 березня 1922 року членам політбюро вождь відверто написав: «Саме тепер, коли їдять людей і на дорогах валяються тисячі трупів, ми повинні провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим чином. Без цього жодне господарське будівництво і жодне обстоювання своєї позиції в Генуї немислимі». Отож як засвідчує документ, насправді про жодну допомогу голодуючим не йшлося.
Саме коштом награбованого золота делегація РСФРР оселилась у розкішному готелі «Палаццо імперіале», сплативши за його оренду неймовірні навіть для принців крові суми. Саме експропрійовані в законних власників цінності стали головним аргументом у рекомендованих Леніним «неофіційних секретних переговорах про заздалегідь погоджену лінію в Генуї».
Ще однією директивою вождя стала відмова від комуністичної риторики («Не потрібно страшних слів») та миролюбні пропозиції про загальне роззброєння («Де, хто, коли заперечував використання пацифістів для розкладу ворога, буржуазії?»). До речі, цинічно відвертий у спілкуванні з найближчим оточенням Ленін ніколи не приховував, що вважає більшовицьких симпатиків на Заході всього-на-всього «корисними нам ідіотами».
Та ні під час перемовин у Ризі з керівниками Латвії, Естонії й Польщі, ні в Берліні жодних поступок ленінським емісарам від західних дипломатів добитися не вдалось. Отож Генуя могла стати місцем краху всіх більшовицьких сподівань, якби не твердолоба західноєвропейська бухгалтерія лідерів великих країн. Вони не лише не погодилися на жодні послаблення накладеного на Німеччину тягаря післявоєнних репарацій, а й підтвердили право більшовицької Росії на отримання належної їй як колишній союзниці Антанти частки німецького пирога.
Кулуарні переговори на віллі «Альбертис» керівників Франції, Англії, Італії й Бельгії з керівництвом більшовицької делегації спонукали німців до підписання з РСФРР сепаратної Рапалльської угоди про юридичне визнання країни рад (до речі, росіяни діяли від імені ще 8 республік з УСРР включно) та початок повномасштабної економічної співпраці між обома країнами. Невдовзі награбовані в церквах цінності дешево продавали на берлінських аукціонах, а німецькі офіцери і науковці випробовували заборонену для Німеччини військову техніку і вчилися воювати на полігонах в СРСР.
420 РОКІВ СТРАТИ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА У ВАРШАВІ
Від наливайківців до бандерівців
МУЖНІСТЬ. Нині лише історики знають, що після придушення козацького повстання, яке запалало в Україні 1596 року під керівництвом Северина Наливайка, українців стали обзивати наливайківцями. Згодом ця історія повторилась із мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями, які на Богом даних українському народу землях обстоювали своє право на свободу та незалежність від чужинців-окупантів.
150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕКСАНДРА КОЛЕССИ
Шалійте, шалійте, скажені кати!
ПАРАЛЕЛІ. Пісню «українського буржуазного націоналіста» Олександра Колесси, якого після розгрому Польщею Західно-Української Народної Республіки позбавили права працювати професором Львівського університету, вважали своєю і українці, й поляки. Саме з уст останніх її почули російські соціал-демократи. Вона так сподобалася майбутнім ленінцям, що Гліб Кржижановський переклав текст російською мовою, і вже з назвою «Беснуйтесь, тираны» вона стала однією з найулюбленіших для Леніна та більшовиків.
Не дивно, що в СРСР аж до 1967 року вона обов’язково звучала на велелюдних демонстраціях, присвячених 1 Травня і черговим річницям жовтневого перевороту. Однак написана 1889 року тоді ще студентом Львівського університету пісня, з якою піднімалися на захист національної гідності українці Австро-Угорщини, виявилася не менш крамольною в устах патріотично налаштованих жителів України, поневолених радянською імперією. Саме під грізний і величний наспів «Шалійте, шалійте, скажені кати!» 22 травня 1967 року вулицями Києва рушила велелюдна демонстрація, учасники якої вимагали звільнення заарештованих учасників мітингу, що відбувся біля пам’ятника Шевченку в чергову річницю перепоховання праху Кобзаря.
Написана майбутнім першим ректором Українського вільного університету пісня повернулась до українців, нагадуючи всім сущим на землі народам, що свобода і тоталітаризм — поняття несумісні.
130 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА КАВАЛЕРІДЗЕ
«Мене все життя топтали»
ПОСТАТЬ. Не всякому щось говорить його прізвище, однак створені ним у Києві пам’ятники княгині Ользі та Сковороді відомі кожному. Нащадок полоненого горянина Кхваридзе, якого поміщик привіз на Полтавщину і переінакшив йому прізвище, і місцевої селянки Килини Кухаренко ввійшов в історію як видатний скульптор та кінорежисер.
Ще в дитинстві Іван любив ліпити з глини фігурки тварин і людей, на що звернув увагу чоловік маминої рідної сестри архітектор-аматор і художник Сергій Мазаракі.
Грек за походженням і поміщик середньої руки за соціальним становищем, він не лише одружився із простою українською дівчиною із села, а й не шкодував часу для дослідження історії України і навіть на замовлення мецената Терещенка за стародавніми гравюрами виконав портрети козацьких гетьманів.
Коштом заможного родича Іван Кавалерідзе здобув гімназійну освіту та вступив до Київського художнього училища, по закінченні якого став студентом знаменитої Академії мистецтв у Петербурзі. Великою удачею для талановитого хлопця стала участь у конкурсі на кращий пам’ятник Шевченку. Роботу початківця відзначили заохочувальною премією сто рублів, а досвідчений скульптор Наум Аронсон, увагу якого привернув проект Івана Кавалерідзе, запросив його на безкоштовне навчання до своєї студії в Парижі.
Саме в майстерні наставника талановитий юнак познайомився з на той час ще маловідомим політемігрантом Леніним та отримав уроки майстерності від Огюста Родена, якого заслужено називають маестро застиглої у скульптурних образах музики. Та навіть заради принад світової столиці мистецтв хлопець з українського хутора на Полтавщині не відмовився від вже палаючої в його долі шевченківської «зорі»: все життя в його творчому доробку на чільному місці залишалася шевченкіана, а створені скульптором пам’ятники Тарасу виросли у Ромнах, Полтаві, Сумах.
Приїхавши з Парижа до Києва на канікули, Кавалерідзе дізнався, що буквально через чотири дні завершується термін подачі проектів на кращий пам’ятник княгині Ользі. Не дивно, що тріумфальна перемога нашвидкуруч виготовленої ним роботи навіть для самого конкурсанта виявилась радісною несподіванкою. Не меншим сюрпризом стало те, що автора не запросили на урочисте відкриття його творіння, урочисто проведене за участі вінценосних осіб на Софійській площі Києва.
Навряд чи хтось тоді здогадувався, що мобілізований до армії на початку Першої світової війни недовчений студент-скульптор стане прапорщиком імператорської лейб-гвардії, якого після революції солдати оберуть командиром батальйону, відповідального за охорону арештованої царської сім’ї. Приїхавши у відпустку до Києва, Кавалерідзе взяв участь у скликаному Центральною Радою Всеукраїнському військовому з’їзді, у кулуарах якого сам Симон Петлюра порадив патріотично налаштованому офіцеру «не заривати Богом даного таланту в землю», бо старшин у війську багато, а справжніх митців у будь-якого народу — одиниці.
Створений Кавалерідзе в Ромнах пам’ятник Шевченку фактично став першим на українській землі. Втім, за радянських часів старанно замовчували, що відкрито його за часів гетьмана Скоропадського, а не менш значимий монумент Сковороді у Лохвиці з’явився завдяки ентузіазму скульптора та обійшовся більшовицькій владі у двадцять пудів пшениці, два з яких стали авторською винагородою.
Становлення Івана Кавалерідзе як кінорежисера відбулось на Одеській кіностудії, куди він приніс власний сценарій, а натомість сам став знімати фільми. Причому, як засвідчують сучасники, творче життя найбільшої на той час в СРСР кінофабрики, яка забезпечувала виробництво 40% всіх радянських кінокартин, зосереджувалось довкола двох непересічних особистостей — Олександра Довженка і Івана Кавалерідзе.
Так само як легендарна Довженкова «Земля», яку навіть після цензурних обрізань вилучили із прокату в СРСР, «Коліївщина» Кавалерідзе за творами Шевченка зазнала 17(!) переписувань сценарію та перезйомок. Однак вже на шостий день після прем’єри, яка відбулась у Ленінграді, стрічку за особистим розпорядженням Сталіна заборонили, а всесоюзна газета «Правда» надрукувала розгромну рецензію із промовистою назвою «Груба схема замість історичної правди».
Утім, опальний митець, якого, за його власним визнанням, все життя топтали, залишився непереможеним, що красномовно засвідчує пам’ятник Сковороді у Києві, споруджений майже 90-річним митцем.
Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)
Ми в Google+