Один з підрозділів 80-ї окремої аеромобільної бригади розквартировано в колишньому оздоровчому таборі. У корпусах, де колись сміялися і «воювали» подушками хлопчики й дівчатка, — тепер над ліжками бійців нові дитячі малюнки. Це роботи малечі Львівщини й Тернопільщини, Волині й Житомирщини, а доставили на Луганщину — як безцінний вантаж добра — волонтери. А ще вони привезли бронежилети і теплі шкарпетки, тепловізори й огірки, сало в трилітрових банках й солодке варення. А ось хліб військовим подобається місцевий — старобільський. По нього і по воду їздять щодня в місто. А отже, кожен день — спілкування з місцевими жителями, спостереження, обмін думками. Адже серед бійців бригади в основному всі зі Львова, Києва й Тернополя, і вони на сході України — вперше.
Залишились тільки старі й малі
Пану Олегу вже вочевидь за п’ятдесят, і його міцні руки утримують одразу кілька буханців хліба, коли розвантажують фургончик з продовольством. «Вразило, як люди живуть. Земля — тяжка. Восени хотіли замаринувати огірки (прислали нам волонтери), повірте, не знайшли укропу і хрону. Об’їздили всю Покровку. Телефоную дружині, кажу: чим можна замаринувати? Вона порадила: якщо дуб є, то листям. Дуба знайшли, засолили, — ділиться враженнями колишній майстер виробничого навчання. — Подивиться на наші хати і на ті, що тут. Взяти хоча б Курячівку. Півсела — доглянуті домівки у людей. А півсела — то в нас навіть бомжі так не живуть. Я коли вперше сюди потрапив, був не шокований, але близький до того. Знав, що східна Україна завжди була більш комуністичною. Але тут усе — «совок».
Навіть візьміть отой санаторій, де ми зараз облаштувалися. Як нам розповідали, тут дітей з ДЦП лікували. Але гляньте, яке все вбоге. Плиточка маленька, «совєтська», десять на десять. Ліжка ще з «совєтських» часів. На цих матрацах, мабуть, ще моє покоління спало… Але ж гроші беруть шалені. У нас на заході теж оздоровниці — Трускавець, Львівська та Івано-Франківська області. Але ж там усе «під Європу».
Невже тут не можна зробити елементарне? Це вже ми провели світло, каналізацію. Поїдемо, воно ж дітям залишиться».
Пан Олег зізнається, що на Донбасі і в нього є далекі родичі. Тож сприймає все побачене близько до серця. Але ось як він сам собі пояснює те, що так дратує.
«У нас теж бідно живуть. Але хто працює, той має!» — наполягає пан Олег.
Ще вразило колишнього майстра виробничого навчання те, що не побачив молоді в селі. Є або діти, або здебільшого літні люди. Каже, питав у них, то вони кажуть: діти тільки-но закінчують школу і одразу намагаються поїхати звідси — або в Росію, або в центральну Україну. Бо молодь вважає, що перспектив тут немає. А повертаються ті, в кого не склалося життя. І невже це неправильне спостереження, луганчани?
Маємо відстояти свою землю
Анатолій зі Львова про себе каже, що фаховий аеромобіліст. Строкову службу відслужив у 2002—2004 роках. До ЗСУ повернувся минулого літа і одразу потрапив у Слов’янськ, далі був луганський аеропорт, Георгіївка, Лутугине, Новосвітлівка — найстрашніші бої.
«Люди часто запитують, чому ми тут. Я пояснюю, що обов’язок кожного відстояти свою землю, не дати далі ворогу просунутися. Це наша держава. Хтось мусить її боронити», — по-військовому коротко доповідає солдат.
Він не знімає оберіг — хрестик, який йому дав священик у Слов’янську. Та й про дитячі малюнки, що передали волонтери, каже: «Вони мають велику силу натхнення».
А два Олександри із Сокаля і Києва — контрактники. Кажуть, що після луганського аеропорту тут дуже добрі умови. Один із місцевих навіть вітається «Слава Україні!». Другим байдуже — аби не стріляли. Треті можуть спитати, навіщо ви сюди прийшли. Але здебільшого місцеві мовчать.
«Розуміємо їх теж. Люди бояться щось говорити, бо вони не знають, що буде далі: сьогодні ми тут, а завтра нас звідси витіснять, і контролюватимуть ситуацію сепаратисти. Сусіди одне одного здають. Тож більше намагаються мовчати», — розповідають хлопці.
Контракти в них до січня. У документах командири бригади зробили запис про участь в АТО, але посвідчень немає, як і статусу учасника бойових дій, бо то залежить від вищого командування, яке далеко від Старобільська.
«Нам це не так важливо, а от пораненим хлопцям реально потрібні пільги зараз, зокрема на лікування й протезування. Вони документи подали, а їм ще не підписують», — підкреслюють військові.
Чому так?
«Це не до нас запитання», — відповідають з гіркотою.
Пані Юлія зі Львова — кадровий офіцер — усім своїм життям спростовує міфи ворожої пропаганди.
«Я російськомовна, і мені це не заважає у рідному Львові, — каже пані Юлія. — Дитина вчиться у російськомовній школі; мама, брати — всі розмовляють рідною. І ніколи не стикалися з дискримінацією за мовним принципом».
Жінка вже 19 років служить у Збройних силах України, але на схід приїхала вперше півтора місяця тому. Коли вчилася у військовому виші, навіть не уявляла, що потрапить на реальну війну. Але каже, що ніколи не відсиджувалася б удома. Обов’язок перед Батьківщиною — понад усе.
Можливо, саме тому в Старобільську зустрічає лише добрих людей? Тож упевнена: «Ми обов’язково налагодимо стосунки в країні після перемоги. Україна буде єдина».
«Хочеться, щоб війна закінчилася. Але мусять піти звідси всі ті, кому в Україні не подобається», — говорить Юлія.
«Ми все одно переможемо. Обов’язково. Люди йдуть в АТО не за гроші, а щоб повернути свою землю», — каже Анатолій, котрого вдома чекає дружина й дві маленькі донечки.
«Ми хочемо, щоб усе це закінчилося, і земля, яка належить країні, стала дійсно нашою», — підкреслюють два Олександри.
А колишній майстер виробничого навчання пан Олег гарячкує:
«Я хочу, щоб ми жили так, як досі. Щоб мої друзі зі сходу до мене приїздили, а я до них. Бандерівці там, москалі… Москаль хай сидить там, за кордоном. А ми, щоб були єдиною нацією. Люди не ворогують між собою. Я не побачив тут сильної агресії, а алканів не вважаю за людей. Ніхто тут не хоче війни. Якщо воюють оті «грошові мішки», то рано чи пізно Бог їх покарає».
Ми в Google+