ПОДОБАЄТЬСЯ?

Популярні турецькі серіали заходять в український кінопрості

Зізнаюся, справжнім одкровенням став для мене нинішній потужний розвиток кінематографа Туреччини, де щороку знімаються десятки нових фільмів і серіалів. Вони збирають мільйонні аудиторії глядачів не лише в Азії, а й в Європі. Чого не можна сказати про Україну, яка ще 20–30 років тому поповнювала державну казну більш ніж на 200 млн радянських карбованців.

Серед головних героїв — Стамбул

До роздумів на цю тему мене підштовхнув перегляд незвичайного для нашого глядача телесеріалу «1001 ніч», який транслюється одним з рейтингових телеканалів України у доволі незручний час — рано-вранці та в обід. Натрапила на нього випадково під час літньої відпустки. Але вже після першої серії я — людина з вищою освітою та науковим ступенем, яка завжди зверхньо ставилася до «мила», — вже не змогла  відірватися.

Якось незвично виглядала сучасна постановка із захопливим динамічним сюжетом, новими режисерськими знахідками й переконливою грою акторів не зовсім європейського типажу. А ще зачаровували погляд видовищні морські пейзажі та мальовничі види  міста тисячі мінаретів — давнього Стамбула. Показ його історичних кварталів вдало чергувався з новітніми діловими центрами й дзеркальними хмарочосами. «Невже серіал турецький?» — подумала, дивлячись у великі чорні очі головної героїні Шахерезади (акторка Бергюзар Корель).

Виявилося, що він став наймасовішим серед подібного роду кінопродукції турецького виробництва. Серіал зібрав схвальні відгуки глядачів та ЗМІ держав арабського світу, кавказьких країн пострадянського простору і навіть Росії. Тепер його дивляться й українці, насолоджуючись музикою, що стала лейттемою серіалу. Як мистецтвознавець одразу визначила її автора — російського композитора Миколу Римського-Корсакова. Так-так, того самого, який написав популярний твір «Політ джмеля». У турецькому серіалі майже в кожній серії звучать уривки в оркестровому виконанні з його надзвичайної краси симфонічної поеми «Шехеразада». Крім того, вони з’являються в сучасній інструментальній обробці турецького композитора Кирача.

Про нашу роксолану світ дізнається з турецького серіалу. Фото Олександра ТИМОЩУКА

Яке кіно без скандальної історії?

Щоправда, ні назву твору, ні прізвища його автора у титрах серіалу я не побачила. Однак звинуватити турецьких режисерів у прямому порушенні авторських прав у зв’язку з безіменним використанням твору російського композитора сьогодні уже неможливо, оскільки Римський-Корсаков помер понад 100 років тому. Але існують певні етичні норми, за якими уривки класичних творів, що прозвучали в тій чи тій кінострічці, слід указувати в титрах. Так роблять американські, французькі, російські, українські кінематографісти. Тож це — суттєвий мінус турецьким виробникам серіалу.

У дечому насторожували і вислови героїв «1001 ночі» про своїх сусідів. Приміром, мене особисто вразила фраза, що в незрівнянній Алма-Аті, яка розташована біля підніжжя смарагдових хребтів Тянь-Шаню, в порівнянні зі Стамбулом немає чого дивитися. Проте доволі незначні промахи турецьких кінематографістів, на які можна закрити очі, захопившись переглядом фільму.

До речі, «1001 ніч» — далеко не єдиний багатосерійний серіал (3 сезони по 30 серій кожний) турецького виробництва, який з’явився наприкінці першого десятиріччя ХХІ століття. Скажімо, турки відзняли 4 сезони фільму про султана Сулеймана та його українську дружину Роксолану. Завдяки бюджету в майже 3,5 млн доларів він став найдорожчим в історії турецького кінематографа та… найскандальнішим. Турки були обурені образом султана Сулеймана — насаджувача ісламу у виконанні Халіта Ергенча (українці можуть побачити його в головній ролі Онура серіалу «1001 ніч»), який дозволяв собі куштувати вино та полюбляв жіночі пестощі. Тому влаштовували навіть акції протесту проти трансляції цього фільму, а уряд країни погрожував позовом до суду.

Водночас значна частина турецьких науковців упевнено заявила, що образ султана Сулеймана Пишного був доволі об’єктивно показаний кінематографістами Туреччини. Сподіваємося, що українцям незабаром удасться в цьому переконатися. Після цього фільму турки заявили про свою готовність знімати ще й рімейк захопливого американського серіалу «Відчайдушні домогосподарки», а також безліч цікавих блокбастерів власного виробництва.

Гроші є, слово за режисерами

А що в нас? Майже нічого доброго. Чому? І держава не виділяє достатньо коштів на розвиток національного кінематографа, як це, приміром, відбувається у Росії, та й бізнес не зацікавлений інвестувати в українське кіно, вважаючи галузь неприбутковою. «Адже ніхто не може гарантувати виходу касового фільму, який одразу принесе великий прибуток, — пояснює відомий режисер та актор, народний артист України, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого Борис Савченко. — А наші підприємці, як правило, орієнтовані лише на швидкий результат від будь-якого проекту, оскільки розуміють, що в будь-який час може змінитися політична ситуація в країні, і тому вони намагаються якнайшвидше заробити велику купу грошей. Однак прибуток з кіноіндустрії можна отримати мінімум за 3 роки після виходу фільму на екран за наявності потужної реклами, нагород на кінофестивалях, схвалення вітчизняного й зарубіжного глядача».

Загалом для того, щоб кіно почало заробляти, потрібний екран. Із чим в Україні теж існують проблеми, оскільки майже всі кінотеатри у нас приватизовані. На сьогодні на теренах нашої країни у власності держави залишилося лише 70 кінотеатрів. За таких умов зробити національну кінострічку популярною серед українських глядачів просто неможливо. А це — важлива складова в механізмі розкрутки фільмів, яка відбувається за таким алгоритмом — спочатку їх кінотеатральний показ, потім телевізійний, а далі випуск на DVD-дисках для подальшого розпродажу.

Щоправда, певні проблиски в цій царині таки є. Адже саме у 2011 році від держави на підтримку національного кінематографа була виділена майже рекордна сума за роки незалежності — 111 млн грн, які вперше  розподілятимуться між творцями фільмів публічно, шляхом проведення конкурсу кінопроектів. Переможця, який отримає гроші на продукування кінострічок, обиратимуть відомі члени експертної ради на чолі з автором «Польотів уві сні й наяву» Романом Балаяном. Тож лишається лише сподіватися, що найближчим часом побачимо цікаві роботи українських авторів.

ОТАКОЇ!

Як відіпратися від села?

Рекламні «аристократи» з роду Проні Прокопівни знайшли собі челядь у «сільському засланні»

Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»

Без чого важко уявити село? Без мобілок. На столичних ринках сільські жіночки не просто стоять за прилавками, доки спродаються. Вони ще й керують звідти господарським процесом на своїх подвір’ях: «Ти свиням картоплі натовк?». «Клеверу накосив?». «Курям кукурудзи сипнув?». «Кролів нагодував?». «Як онука видоїть корову, не забудь молоко в холодильник поставити»…

Завтра баба Марія не базаруватиме. Бо у вівторок — де Туреччина, а де їхній город — застав їх із дідом невістчин дзвінок між кущів помідорів і огіркової гудини. Сповістила коротко, що відпочили добре і в середу вранці сім’я буде в Києві.

«Діду, — сплеснула руками господиня. — А холодильник же в них порожній! Приїдуть і що — побіжать по магазинах? Усе, що я наготувала на ринок, повезеш завтра ранесенько їм. Та й побачишся заодно, розпитаєш про все. А я тим часом наварю варення з яблук за новим рецептом».

Увечері, як попорали все, сіли перед телевізором. Настя зі своєю обручкою вже й остогидла, артистка навіть не витримала стільки серій, поміняли на іншу, і не тільки її, й не розбереш, де хто, а додивитися таки треба, чим воно закінчиться. Може, ще на рік розтягнуть? Звикли, як до гості непроханої, і до реклами. О, он і той, що з пральним порошком щоразу перед іншою квартирою, а потім каже: «Завтра ми йдемо до вас!». Подивишся й диву даєшся: як ото люди умудряються одяг переводити, що він увесь у плямах? Чи в місті так багато нечупар? Ну, в цій рекламі хоч про дітей, як їх матері сварять за брудні футболки.Та тут уже розмова по-новому. Чуєш, діду, на що жіночка нарікає? Що оту велику купу одежі з плямами доведеться в село відвозити, а шкода, бо все грошей немалих коштує. А хто ж у селі усе те в плямах носитиме? Нашої дочки хлопці не надінуть, та й плями на їхніх сорочечках траплялися, як ще їсти самі не вміли. І як же це: на тобі, небоже, що мені негоже?!

«Розкатала губу, стара, — не могли заспокоїтись, бо нова реклама повторювалася щоп’ять хвилин. – Не суши голову, кого з родичів дама торбою негожої одежі наділить, вона вже з нею від села відіпралася. Новий порошок звів усі плями. А той з мікрофоном, чуєш, бабо, що її перепитує? «Все ще відправлятимете речі до сільського заслання?». Цебто як каторжан?»

«І що виходить, — міркував далі, – якщо судити за цією рекламою, то я завтра зранку дві сумки, набиті їжею, синовій сім’ї повезу їм на шкоду? Олійка, масла три грудочки, сметана, яйця, два півники молоденькі, помідорчиків з відеречко, малинка з другого урожаю… Воно все домашнє, запашне, смачне, але ж… «плямисте»! Заляпаються міські онуки нашими гостинцями, ми ще й винні будемо? А якщо я спитаю тебе, бабо, як у тій нерозумній рекламі, та трошки інакше: «Чи ти не передумала відправляти всі ці припаси до «міського карцеру»? Може, я господарюватиму вдома, а ти поїдеш із ними на базар та вторгуєш якусь копійку? На пенсії наші не розживешся, мусиш по задушливих електричках клунки тягати…».

«Годі тобі, старий. Ми ж з тобою не в телевізорі, а той з мікрофоном до нашого «сільського заслання» не поткнеться. А для рідних кровинок хіба щось пошкодуємо, хоч воно й не падає нам з неба й теж недешево дістається? Та Бог з нею, з тією рекламою. Давай уже лягати спати. Бо завтра раненько тобі сумки треба налаштувати, щоб на першу електричку встиг, а мені теж удома стільки всього треба переробити».