Із директором — художнім керівником Львівського академічного духовного театру «Воскресіння» одним із сучасних найзатребуваніших режисерів-постановників України Ярославом Федоришиним розмовляємо в його кабінеті, на стінах якого — різноманітні грамоти, дипломи, свідоцтва, сертифікати, подяки, які свідчать і про репертуар, і про гастролі. «28 країн на різних континентах», — уточнив він. На меблях — творчий безлад, на столі поверх гори паперів — книжка Важді Муавада «Пожежі».

Нашу розмову час від часу переривають телефонні дзвінки, але вони не заважають говорити про проблеми українського театру, відмінності його різних періодів, глядачів і ювілейний 30-й фестиваль «Золотий лев».

Епізод 1. Про тенденції українського театру

— Нині в Україні популяризують театр документальний, соціальний. Недавні події — Майдан, війна, проблема меншин виводять на сцену в натуралістичних деталях, щоб провокувати і шокувати, без спроби проникнути в їхню суть. На мою думку, театр ніколи нікого не вчив. Він і не може вчити, а може лише формувати погляд через смак. Це нівелюють сучасні альтернативні вітчизняні театри. Не хочу, щоб мої внуки розмовляли матом. Вони це чують на вулицях. Приходять у театр — а тут та сама лексика або мовний суржик, він привносить у театр хаос.

Після Майдану народилося багато експериментальних театрів, які прагнуть бути державними, народними, академічними, національними, щоб їх фінансувала держава. Нормально ставлюся до альтернативного театру. А ось до професійного боку маю застереження.

Працюю у Львові з 1976 року після закінчення Харківського державного інституту мистецтв ім. І. Котляревського. На жаль, того театру 1980-х років, який зачіпав моє серце і душу, вже немає. Актори переважно грають сюжети, які можна прочитати у книжках. А театр — це емоція, енергетика, своєрідна атмосфера. Сцени театрів полонять мультимедіа. Інколи бракує духовного.

Простежується загальносвітова тенденція втрати аристократичності, акторів-особистостей.

Епізод 2. Метаморфози глядача

— Наш глядач середнього віку — 30—60 років. Є вистави, на які ходить студентство: «Танець життя» за Олександром Олесем, «Поїзд зі Львова». Але найчастіше молодий глядач хоче авангарду, неоднозначності, нетипової форми. Іноді за цими пошуками форми зникає духовний стрижень, що приковував би до крісла, перехоплював би подих. Можливо, глядач щось недобачив, щось не до кінця зрозумів, але він переповнений емоціями. Це дуже важливо для мене як для режисера.

За моїми спостереженнями, всі категорії глядачів чимраз більше ходять на легкі комедійні вистави. П’єса Рея Куні «Він, вона, вікно, покійник» популярна вже багато років. Або ж «Ніч для жінок» — комедія Антоні Мак-Картена, Стефана Синклера та Жака Коллара. Чому? Тут люди отримують катарсис через сміх. Актори іноді не можуть грати, бо зал регоче. Кожна наступна фраза або дія провокує ще більше сміху.

Для мене очевидний парадокс із п’єсою Кароля Войтили «Йов». Це одна з найкращих вистав нашого театру. Ми її зіграли з 2002 року майже 600 разів, 181 раз — у Польщі. Прекрасний чотириголосий акапельний спів, усе дійство хоральне, пластичне, концептуальне. А нині вона заповнює зал ледве на 20%. Не розумію, чому молодь ігнорує її. Старші виходять немов з ореолом над головою. На мою думку, шлях Йова тепер проходить уся Україна.

Духовний театр специфічний, ми шукаємо драматургію, що обов’язково має другий план, багатозначність і частку невизначеності. Після заснування ми вирішили ставити тільки класичну європейську драматургію, якої в Україні тоді не знали. Щоправда, з часом стали звертатися до сучасних вітчизняних і закордонних творів. Коли у 1990 році актори з різних міст України засновували театр, ми шукали світлу назву, яка б відображала розуміння буття. Є таємниця у Воскресінні Христа, і завжди театральна сцена потребує чогось невідомого і незбагненного. Якщо ж її нема, то глядач не має театральної віри.

Епізод 3. Особливості критики

— Театральної критики у класичному розумінні нині немає. Факультет театрознавства Львівського університету ім. І. Франка, національні університети ім. І. Карпенка-Карого у Києві та ім. І. Котляревського у Харкові навчають театрознавців, але рецензії пишуть лише Олег Вергеліс і Сергій Васильєв. Колишні критики, як правило, — члени різноманітних журі в театральних проектах або викладають у вишах. Про наш театр писали закордонні критики і сприймали дуже добре, однак і там нема аналізу.

Епізод 4. Екстремальні гастролі

— Ми дуже багато гастролюємо, але вважаємо, що найпотрібніші українському глядачеві. Наша трупа відвідала майже три десятки країн. Найбільше Польщу, колись грали в Росії, а тепер туди не їздимо. Серед екзотичних країн — Тайвань, Корея, Єгипет, Іран. В Ірані, наприклад, грали вуличні вистави «Чайку» Антона Чехова та «Глорію» про гуцульське весілля у супроводі етнічної музики Буковини та Гуцульщини. Перед виступом спеціальна комісія висувала певні вимоги: жінки завжди мали бути в хустках і з закритими руками. У сцені в лазні, наприклад, акторів одягли, а віниками били по одягу. Іранський глядач сприймав нас захоплено, бо він майже не бачить європейського театру.

У Єгипті наш «Йов» мав колосальний успіх. Але найкраще сприйняли цю виставу в турецькому місті Трабзоні. Зал на тисячу глядачів 15 хвилин аплодував. Цікаво, що це місто у 1992 році не дозволили відвідати Папі Римському Іванові Павлу ІІ.

Епізод 5. Знакові спектаклі «Воскресіння»

— У середині 1990-х ми поставили «Дорогу в Дамаск» А. Стриндберга про пошуки власного «Я» й дороги до Бога. Вийшла грандіозна вистава. Продовжуємо грати «Вишневий сад» А. Чехова, «Йова» К. Войтили. Під час виступів у Лондоні Г. Пінтер (англійський драматург, лауреат Нобелівської премії з літератури 2005 року) мені дозволив поставити свій твір «Повернення додому». Ця п’єса має навіть не подвійний, а потрійний зміст. Вона без сюжету, прямих відповідей на поставлені запитання.

Широкого розголосу набрали наші вистави «Три сестри» А. Чехова та «За дверима» Б. Борхерта про повернення з війни. Два роки тому ми поставили «Іфігенію в Авліді» за Еврипідом. Отримали позитивні відгуки на нещодавню виставу за п’єсою О. Марданя «Доньки-матері». Вона подобається багатьом.

Зараз перечитую книжку керівника національного театру «Ля Коллін» у Парижі Важді Муавада «Пожежі» про надзвичайно актуальні теми війни, віри і любові. За його п’єсою хочемо до літа реалізувати фантастичний урбаністичний проект. Дійство відбуватиметься в колишньому цеху заводу Львівприлад. Це інший простір, ніж сцена: зруйновані стіни, вибиті вікна. Тут можна використати вогонь, автобус, що палає, воду, різні стихії. Війна, біженці, сестра з братом шукають батька. Із любові народжується ненависть і навпаки. І глядач буде персонажем цього динамічного дійства. Тут форми впливають на зміст, а зміст спроектовує форму.

Епізод 6. Вуличні вистави з вогнем

— Ідею вийти на вулицю виношував давно, але реалізував її наприкінці 1990-х. Вагався, чи зможуть драматичні актори працювати просто неба, оволодіти ходулями, вогнем, чи дасть змогу фізична підготовка акторів наповнити дію змістом. Ми спробували і стали отримувати запрошення на фестивалі. Це надто дорога справа.

Театри з Європи мають налагоджене виробництво, адже вулична вистава потребує складних інженерних, транспортно-логістичних рішень. Це не просто перенесення дійства зі сцени. Треба, щоб і зрозуміло було, і щоб глядач не втомився годину сприймати виставу стоячи.

Інколи траплялися прикрі випадки. На одній з вистав загорілася сукня акторки. На щастя, паніки не було, бо глядачі вважали, що так має бути. Бувало, виконавці падали, травмували ноги. Якось вітер заважав працювати.

У січні 2014 року ми виступили на столичному Майдані перед 50-тисячною аудиторією. У Польщі зібрали 20 тисяч глядачів. Враження колосальні.

До речі, вуличний театр відкрив нам світ. Нас постійно запрошують до різних країн.

Епізод 7. Проблеми «Золотого лева»

— Для мене це болюча тема. Якщо ми не виграємо грант від Українського культурного фонду, то навряд чи будемо цьогоріч проводити ювілейний 30-й міжнародний театральний фестиваль «Золотий лев», що вже став відомим брендом, візитівкою, яскравою подією театрального Львова й України. Для його здійснення потрібно 2 мільйони гривень. Міський бюджет надає 133 тисячі. Цікавинкою цьогорічного фестивалю має стати вистава Майї Клічевської «Під пресом» польського театру із Катовіце. Вона потребує 1,2 мільйона гривень плюс побутові витрати. Щоб ця сума окупилася, квитки мають коштувати 1—1,5 тисячі гривень. Наші глядачі не готові платити такі гроші.

Такі фестивалі з багаторічною історією, як «Золотий лев» та «ГогольФест», не варто подавати на конкурс, бо це знакові проекти. Зникнення цих культурних явищ може стати іміджевою поразкою країни.

ДОСЬЄ «УК»

Ярослав ФЕДОРИШИН.  Режисер, художній керівник, директор Львівського академічного духовного театру «Воскресіння». Народився 25 червня 1955 року в селищі Хвойному Хабаровської області Росії у сім’ї репресованих. Навчався в Харківському державному інституті мистецтв ім. І. Котляревського та у Московському інституті театрального мистецтва на курсі режисера Анатолія Ефроса. Стажувався в Польщі у режисера Кшиштофа Зануссі. У 1976 році повернувся до Львова, де 1990-го з однодумцями створив театр «Воскресіння», а через два роки став організатором міжнародного театрального фестивалю «Золотий лев».

Дружина Алла Федоришин — заслужена артистка України, режисер.

Анатолій ШУМСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»