Із самобутньою творчістю члена Національної спілки художників України полтавки Юлії МОХІРЄВОЇ я познайомився наприкінці минулого року на Міжнародній художній виставці, яка відбулася у Полтавській галереї мистецтв у межах святкування 250-річчя Івана Котляревського. Озираючись у величезній виставковій залі у пошуках ілюстрації, звернув увагу на яскраву картину, в якій переважали червоні жар-кольори, — «Покрова». Вона нагадувала ікону, на якій на всьому полі пломеніли сонця-яблука.

«Вражені? Не тільки ви. Ось воно, народне мистецтво, справжній талант. Юлія Анатоліївна — знана художниця, науковець, відроджує традиційний полтавський розпис дерев’яних побутових виробів», — зупинився поруч килимар Євген Пілюгін.

На цьому мої пошуки припинилися. Об’єкт для ілюстрації було знайдено.

З легкої руки бабусі Уляни

— Юліє Анатоліївно, ви, мабуть, дуже любите яблука?

— Так. Ця любов у мене на генетичному рівні, тому що багато моїх предків були садівниками, а тато Анатолій Казимирович до 1990 років завідував відділом садівництва НВО «Еліта» в селі Степне Полтавського району. Потім створив садівниче фермерське господарство і там продовжував наукові дослідження. У його саду було майже 500 сортів яблук і 90 — груш. Я виросла в саду. Тому яблуко — основний елемент моїх розписів і картин.

— На вашому першому малюнку теж було яблуко?

— У дитинстві багато малювала: природу, свійських і хатніх тварин. Тато брав мене на різноманітні сільськогосподарські виставки. Але найбільше, звичайно, подобалося малювати яблуні, черешні, груші, персики, абрикоси — тобто кісточкові та насіннячкові, їхні плоди.

Бабуся по маминій лінії Уляна мене заохочувала до малювання. Забезпечувала папером, олівцями, фарбами, підказувала теми. Вона мала гарний художній смак і, мабуть, розгледіла в мені споріднену душу.

Надихав і спонукав до творчості й дідусь по татовій лінії Казимир, який теж і гарно малював, і віртуозно грав на скрипці, мандоліні та інших музичних інструментах і володів поетичним даром. Саме під впливом рідних закінчила Полтавську художню школу й збиралася вступати до Київського художнього інституту, але з першого разу зробити це не вдалося.

— Вступили із другої спроби?

— Рік жила у тітки в Києві, готувалася. Там у мене були всі умови для малювання різних гарних пейзажів і квітів, тому що тітка працювала науковим співробітником у Центральному ботанічному саду. Але мої плани перекреслила аварія на Чорнобильській АЕС. Тож незабаром поїхала із столиці до Харкова і вступила на відділення графічного дизайну Харківського художньо-промислового інституту. І ніколи про це не пошкодувала.

Харків сподобався, у мене найкращі спогади про це місто. У ХХПІ високий рівень викладання предметів. А найбільша повага в мене до професора кафедри графічного дизайну Олега Векленка, який був моїм дипломним керівником. Він допоміг знайти гармонію змісту і форми. Під його керівництвом я навчилася показувати внутрішню сутність предмета, який малюю.

— Якою була тема вашої дипломної роботи?

— Вона складалася з 18 картин і була присвячена різним видам традиційного народного мистецтва Полтавщини, на той час найбільш дослідженими: вишивка, килимарство, писанка та народна іграшка. Під час роботи над дипломом відкрила для себе твори Валерія Іллі, Валентини Отрощенко, Раїси Лиші, Марії Ревакович, захопилася метафоричною поезією, де були спроби трансформації давнього міфологічного мислення в образи новітньої поезії. Саме в таких поетичних творах знайшла назву дипломної роботи: «…То із білого народ мій сходить». Ці слова — основа всієї моєї творчості, де біле — це основа, чистота, душа народу. Завжди залишаю незамальованими частинки білого полотна, більші чи менші залежно від образу.

— Ви завжди малювали олією на полотні?

— Ні. Дипломна, перші мої творчі роботи після закінчення інституту — графічні твори, виконані гуашшю на папері. Перехід до живопису, олії на полотні відбувся несподівано.

У Києві добирали твори на виставку українських художників у Мюнхені (Німеччина), куди потрапили три мої графічні роботи, оформлені під скло. Прийшов водій, який мав відвозити виставку до місця призначення, і сказав, що графіку під склом і кераміку не повезе, бо боїться, що в дорозі може побитися. Після цього перейшла до живопису на полотні, відтоді й досі це моя основна техніка виконання.

Полтавський розпис виконую переважно темперними фарбами, оздоблюючи дерев’яні вироби.

Заглиблена у себе і світ

— Чому для дисертаційного дослідження обрали саме полтавський розпис?

— На час навчання в аспірантурі вже була членом Національної спілки художників України й шукала художню форму для власних творчих робіт. Найближчим світоглядно й технологічно виявився олійний розпис дерев’яних побутових виробів Полтавщини XIX — першої третини XX століття. Тож було досліджено історію українського народного розпису виробів із дерева, з’ясовано типологію дерев’яних виробів, декорованих розписом, яка на Полтавщині охоплювала всі сфери людського побутування. Розписом оздоблювали архітектурні деталі, меблі, посуд, дерев’яні мальовані іграшки, музичні інструменти, сакральні побутові предмети, зокрема дерев’яні народні ікони й скрині, дерев’яні так звані миті хати, яких не білили, а мили до свят різними відварами ромашки,чебрецю. Найбільше таких хат було у Котелевському районі. Їх можна побачити у музеї в Пирогові.

Досліджувала мотиви, символіку розпису, збирала найуживаніші елементи полтавських розписів — майже 500 елементів цих яблук як символу Сонця. Усе це систематизувала й розробила технологію навчання мистецтва полтавського розпису.

За сприяння головного редактора журналу «Образотворче мистецтво» та альманаху «Артанія» Миколи Маричевського побачив світ навчально-методичний посібник «Цей мальований світ» (сам навчись розписувати вироби з дерева), а у 2007 році під керівництвом доктора педагогічних наук професора Марії Лещенко захистила кандидатську дисертацію «Художній розпис у змісті професійної підготовки майбутнього вчителя образотворчого мистецтва».

— У чому неповторність полтавського розпису?

— У тому, що він бере початок і продовжує символіку трипільських розписів. Наприклад, петриківський розпис декоративний, він показує красу природи. А полтавський космогонічний, космологічний, у ньому зафіксовано уявлення українців про світоустрій. Якщо є елемент ромб у різних видах мистецтва — вишивці, різьбленні, писанкарстві, — це втручання людини у природу, продуктивний спосіб життя. Це символ зораного або засіяного поля. Віночком позначають річний сільськогосподарський календар. Саме ці знаки зображено на скринях і тарілках, які були в полтавських оселях на початку минулого століття. І дерево життя посередині як символ розвитку.

— Як ви ідентифікуєте себе через малюнок?

— Я народилася у Полтаві й перебуваю в етнічному родовому духовному полі свого народу, рідного краю. Для мене світ — всеосяжний духовний простір, де складові — не лише антропоморфне, зооморфне, а й матеріальне й нематеріальне — думки, уява, інтуїція, чуття, віра тощо. Дослухаючись до себе, намагаюся транслювати емоції, почуття сучасною образотворчою мовою. Жанрово це переважно сюжети і композиції, натюрморти, твори сакрального змісту. Виконую композиції у стилі полтавського розпису.

— Які роботи для вас особливі?

— Особливі для мене картини із зображеннями життя — душі людини. На картині «Півонії» душа відпочиває серед квітів і зірок, в «Одержимій» — іпостасі людини в різні періоди її життя. На картині «Закувала зозуленька» вічно молода душа людини. Люди, зокрема жінки сприймають цю роботу по-різному. Молодші помічають лише квітуче трояндове дерево, старші чують, як кує зозуля й шумить ріка часу. На картині «Засвіт встали козаченьки» тіло — душа нашої країни-України, яку захищають непереможні воїни.

На цю тему й інші роботи: «Чи була, чи є, чи буду?», «Хай не розлучать нас дороги», триптих «Воскресаю тобою в небо», автопортрет «Чарівний світ мого дитинства».

Цікавою була робота над картиною «Викрадення Європи». На ній Європа — між рогами бика (Зевса). Коли писала її, не знала, що у трипільців був культ бика і голови биків використовували як трони для жриць. І вони сідали й бралися за роги. Тож підсвідомо намалювала трипільську жрицю.

Довго не виходила картина «Гроно любові», адже спочатку спробувала передати інь-янь реалістично, у вигляді натюрморту із двох рибин на таці з трояндами і яблуками й назвала роботу «Сніданок на траві». Але результат мене не задовольняв, навіть дратував, аж поки друзі спитали: «Чому малюєш мертву рибу?» Картина «Гроно любові» — це момент народження нового життя.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Юлія МОХІРЄВА.  Народилася у Полтаві. Закінчила Полтавську художню школу, Харківський художньо-промисловий інститут за фахом «графічний дизайн» та аспірантуру при цьому виші «мистецтвознавець-дослідник». Із 1991 року працює у Полтавському національному педуніверситеті імені В.Г. Короленка. Починала асистентом, нині доцент кафедри образотворчого мистецтва.

Кандидат педагогічних наук. Член національної спілки художників України. Лауреат обласної премії Миколи Ярошенка.

Переможниця Міжнародних і всеукраїнських конкурсів, авторка сотень художніх полотен.