«Змінимо країну разом!»

— Під час нашої першої зустрічі ви говорили, що прагнете ламати погані сценарії. Чи вдається вам це тепер уже в ролі очільника краю?

— Залишаюся прихильником такого підходу до справи. Пам’ятаєте, як власники підприємств зняли автобуси з маршрутів і приїхали страйкувати? Вимагали негайно провести засідання конкурсного комітету, що не відбулося з технічних причин у заявлений термін. Став розбиратися.

З’ясувалося, що той, хто організував систему так, аби автоперевізники сплачували йому данину, роздавав гроші всім, кому вважав за потрібне, щоб конкурс відбувся «як треба». Цю систему я поламав. Більш того, хочу зробити так, аби не тільки конкурси, а й усі тендери у транспортній галузі відбувалися за системою  ProZoro.

Або ж ситуація із Сєверодонецькою ТЕЦ. Це підприємство одні хочуть закрити, інші — купити, треті — взяти в концесію. А на її модернізацію свого часу китайці надавали кредит. Щоправда, надійшов термін, і цей кредит Міністерство фінансів змушене повернути. Поїхав до столиці з’ясовувати. Знову-таки є певна група, яка не хоче випустити зі своїх рук обласні об’єкти і підприємства комунальної власності. Доведеться ламати їхні сценарії.

— Є думка, нібито з області раптом стали виїжджати заможні люди. І це замість того, щоб вкладати сюди кошти, розвивати промисловість. Можете прокоментувати?

— Не можу погодитися. Не чув, щоб у нас заводи «збиралися» та їхали геть. Навпаки, є науково-виробниче об’єднання «Імпульс» — підприємство, яке жорстко обстоює своє право бути лідером у певному сегменті бізнесу. Воно з нормальними людськими підходами всередині колективу й на виробництві. Війна не війна, а збережено й діє виробництво світового рівня якості.

За програмою розвитку промисловості днями в мене були інвестори з Китаю. Шукаємо варіант організувати тут виробництво сонячних батарей. У регіоні багато кваліфікованих кадрів, є промислові майданчики, де можна працювати. І встановлювати ці сонячні батареї можна саме тут — є попит. Тож тривають перемовини.

А з аграріїв хіба хтось поїхав? Ні. Землю обробляють. Нам є чим пишатися: в області намолочено понад мільйон тонн зерна — майже на 250 тисяч тонн більше, ніж торік. В умовах, коли третина області окупована, за обсягами збирання зернових поступово виходимо на рівень до 2014 року.

Може, перукарі їдуть? Не знаю.

— Проблемою, яку вам довелося розв’язувати серед перших на посаді очільника області, було погашення заборгованості із заробітної плати гірникам. Минуло сто днів, і знову доводиться займатися боргами перед шахтарями.

— Вважаю так: люди працювали і мають отримати зароблене. Інші варіанти не обговорюються. Крапка!

Інша річ — чому така заборгованість виникла. Недофінансування з центрального бюджету і сезонне зменшення попиту на вугільну продукцію — це тільки частина айсберга. У нас є питання і до керівництва деяких шахт, і до власників фірм, котрі з цими шахтами співпрацюють. Разом із фахівцями вугільної галузі розробляємо дорожню карту виходу із кризи.

— То що, по-вашому, слід зробити насамперед?

— Поставити в області збагачувальну фабрику. Як тепер? Шахтарі видобувають вугілля, потім везуть його на окуповану територію, там на фабриці збагачують. Повертаються на територію, підконтрольну Україні, й продають в Енергоринок. Пропоную поламати цю схему. Тільки на перевезеннях заощадимо 60—70 мільйонів гривень на рік, адже весь цей рух іде залізницею. Щоправда, неприйняття ідеї величезне.

Але у планах — спільний візит керівників областей, де є вугільні підприємства, до глави уряду України. Адже наше вугілля має таку собівартість, що перекреслює всю вигоду від його видобутку. Для держави утримувати таку галузь у її нинішньому вигляді — гранично збиткова справа.

Однак тільки в нас в області на шахтах працюють приблизно 13 тисяч людей. І до цього числа треба додати членів їхніх сімей, які від них залежать. Тож якщо закриваємо шахти,  нам треба чітко розуміти, чим зайняти гірників, які стануть безробітними. Куди їх працевлаштувати?

А коли не йдемо на закриття шахт, то як розвивати галузь? Просто зберігати її в тому вигляді, яка вона нині, неможливо. Уже час ставити питання руба. Не можна жити на півдихання.

— Але, мабуть, саме так у нас з охороною здоров’я.

— Тут є проблеми. Перший рівень — центри первинної медико-санітарної допомоги працюють абияк. Насилу працює другий рівень — це госпітальні округи, а третього — вузькоспеціалізованої допомоги — зовсім немає.

Та люди хворіють, і нашим землякам потрібна допомога нейрохірургів, онкологів тощо. Аби допомогти людям, змушений телефонувати головам сусідніх облдержадміністрацій у Дніпро, Харків. Іноді дзвоню вночі, прошу, щоб там прийняли пацієнтів, організовуємо транспорт, веземо, а хтось із хворих вже й не доїжджає. Це трагедія. Особливо коли йдеться про дітей.

Тому для мене ситуація в медицині — надважливе питання.

Останніми днями відкрив вісім об’єктів охорони здоров’я. Це відділення з новим найсучаснішим обладнанням. Але тепер треба перевірити, хто і як працює на ньому, чи ефективно його використовують на благо людей. Наше спільне з медиками завдання — тримати це на контролі.

— На посаду очільника області ви прийшли із заявами про необхідність миру. Але чи не важко залишатися миротворцем в умовах загострення ситуації на лінії розмежування?

— Невже не хочуть миру ті триста тисяч людей, які змушені були стати переселенцями і тепер живуть на українській Луганщині? Люди втомилися від боїв.

Що з нами сталося? Образно кажучи, є озеро, яке покрилося льодом. Чому? Тому що ми стали холоднокровні до багатьох речей. Потім ця крижина тріснула. І ті, хто жив тут, потрапив на цю половину не тому, що свідомо її обрав, а радше випадково. Тріщина відсуває в різні боки самопроголошену «ЛНР» та нашу територію. І що ж робити: стрибати, дивитися, чекати? Чи будувати мости?

Я — за мости. І це не абстрактна філософія, а мій підхід до розв’язання проблеми.

Найближче моє завдання — відремонтувати міст, яким у Станиці Луганській люди йдуть на наш контрольно-пропускний пункт. Ідуть, насилу долаючи дерев’яні східці, зокрема на інвалідних візках їдуть старенькі. Комусь же має серце боліти за них?

Ми будуватимемо мости — це те, чого я прагну. У прямому й переносному сенсі.

— Тому й громадський проект, який ви ініціювали, названо «Змінимо країну разом»?

— Громадський рух «Змінимо Україну разом» — це не констатація, а дія.

У травні до нас приїхали львів’яни. А в липні я відправив у поїздку країною делегацію із 54 представників усіх районів і міст області. І зачепилася душа саме у Львові. Відчуваю: ми вже вибудовуємо спільну платформу взаємодії.

Ми привезли туди хліб нового врожаю, зібраного на Луганщині. Адже без праці дітей львівських матерів, без їхнього захисту ми не мали б змоги зібрати той мирний урожай.

А потім я мамам дітей привіз! Під час заходу у Львівській обл?раді вручив нагороди двом бійцям 80-ї десантно-штурмової бригади: Олександрові Дьоміну та Романові Дунайському. Для батьків було несподіванкою побачити своїх дітей, адже у бійців це була позапланова відпустка. Тож усі плакали. І я теж.

Свій виступ почав українською мовою, а потім перейшов на російську і звернувся навіть не до львів’ян, а до наших земляків. Говорив про те, що можна спілкуватися російською у Львові, та українською в Сєверодонецьку — і всюди тебе зрозуміють. Головне — бути людиною. Говорив про те, що українці не можуть бути ворогами одне одному. Але шлях до примирення пролягає через усвідомлення кількох важливих речей.

По-перше, між нами немає жодних суперечностей, жодних проблем, яких ми не в змозі розв’язати самостійно. Хоч би що казала російська пропаганда, ніхто в Україні не хоче знищувати Донбас і Луганщину. По-друге, конфлікт на сході України — це сценарій, нав’язаний нашим сусідом. Ніхто крім нього не зацікавлений у крово?пролитті. Ніхто не втрачає від конфлікту більше, ніж жителі окупованих територій. Ніхто не зможе припинити його швидше за нас самих.

Ми підписали нову угоду про співпрацю. Є бажання кілька десятків наших учителів відрядити до Львова. Нехай вони там попрацюють і покажуть свою кваліфікацію у школах, де європейський підхід до освіти. А львів’яни мають приїхати сюди і зрозуміти, відчути тутешні настрої. Чому за 25 років цього так і не було зроблено?

Але вже є попередні домовленості про такі «десанти».

24 серпня у нас запрацювало радіо «Галичина». Спочатку рідні позивні почули хлопці в окопах, вихідці зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська. Але мені хочеться, щоб радіо заговорило і в Станиці Луганській, на КПВВ. Там ми повинні говорити й українською, і російською. Треба, щоб це згуртовувало людей, а не навпаки.

Одне слово, ми багато про що домовилися. А навколо був запах житнього хліба нового врожаю і сльози радості. Це саме те, що змінює країну.

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»

Юрій ГАРБУЗ. Народився 18 листопада 1971 року в смт Мілове. Починав трудову діяльність учителем у сільській школі. У 2006 році здобув вищу освіту в Луганському аграрному університеті за спеціальністю «менеджер-економіст». Керував приватним фермерським господарством. Працював головою Марківської та Міловської РДА,  головою Марківської райради. На парламентських виборах 2014 року його обрано народним депутатом України. З квітня 2016 року призначено головою Луганської ОДА — керівником обласної військово-цивільної адміністрації. Заснував кінний театр, який у 2003 році набув статусу обласного комунального закладу.