ПОДІЯ 

Вірші українських та польських поетів оселилися в Київському метрополітені 

На станціях «Політехнічний інститут», «Поштова площа» і «Кловська». Одночасно з чемпіонатом Європи з футболу, за проектом «Євро Вірші — Euro Poems», ці поезії — де майже до кінця червня, а де до початку липня — мешкатимуть і на станціях «Держпром», «Радянська», «Академіка Барабашова» метрополітену в Харкові, біля пам’ятника Іванові Франку у Львові і вздовж вулиці Челюскінців, навпроти Центрального ринку, в Донецьку.

Від еліти  —   до мільйонів

У столичній підземці, нагадала керівник прес-служби КП «Київський метрополітен» Надія Шумак, «це вже другий такий проект. Перший, присвячений головуванню Польщі у Раді Європи, торік відбувся у вересні. Тоді в нас гостювали вірші польських поетів. А тепер, оскільки Україна і Польща — країни, на території яких відбувається Євро-2012, такий проект уже й польською, й українською мовами, а також англійською, щоб їх могли прочитати гості Києва з усіх країн, футбольні уболівальники й не тільки».

«У Польщі цей проект започатковано у Варшавському метрополітені 2010 року фундацією «Три короткі слова», а в Україні — Польським інститутом у Києві,  —  зазначив його директор Ярослав Годун. — За задумом, вірші мають бути короткими, щоб не те що швидко прочитати, а й зрозуміти їх та відчути різноманітність польської й української поезії. Вони покликані вийти за рамки елітарності, до мільйонної аудиторії».

Усі пасажири, з якими я перемовилася, з поезією в метро зустрілися вперше. Одному літньому киянину ці вірші не сподобалися. Та щодо них зовсім не категорична його дружина, шанувальниця Єсеніна, Пушкіна — вона схвалює цю ідею.

Валентину Коцюру, яка працює в їдальні, вірші надихають, підбадьорюють душу. «Я рідко звертаюсь до поезії, — зізналася Світлана з Борисполя, банківський службовець. — Але так добре, що вона з’явилася в метро. Якийсь сумний пасажир прочитає гарний вірш, і настрій у нього поліпшиться».

«Що це тут таке?» — запитала мене, побачивши поетів і націлені на них телекамери, киянка Наталія, технолог. А дізнавшись, прокоментувала цю подію: «Вірші в метро — це так цікаво, незвичайно. Євро-2012 сколихнуло нас. Вдома маю багато книжок. Поезії менше, переважно класики: Тарас Шевченко, Леся Українка. Люблю вірші, тільки не надто складні, про природу».

Киянин Юрій, котрий вчиться на бухгалтера, переконаний: «Люди повинні якось духовно розвиватися. І дуже добрий шлях до цього — вірші, мистецтво якесь, картини чи фотографії, розвішані в метро. Вони дуже позитивно впливають на людину».

Свої дощі і поїзд  у Варшаву

Знаю транспорт, який рухається за особливим розкладом: «Поїзд у Варшаву спогади навіяв. Я на Україні згадую тебе. Ти співав для мене пісню вечорами: Co komu do tego, ze my tak kohamy!» І навіть Ліна Костенко не відає, хто, коли і за яких обставин потрапляє в його рядки-вагони «зайцем».

Маю дощі, про які не сповіщають у новинах про погоду: сама  іноді викликаю їх у власній оселі з томиків Леопольда Стаффа чи Кшиштофа Каміля Бачинського і не розкриваю парасолю.

Часом гублюся на якійсь станції столичного метро, не впізнаючи її — коли в ній усі колони і навіть підлога зранку раптом перевдягнуться в барвисту рекламу чогось там. Але можна пізнати багато чого і в собі, і у світі, якщо зупинитися на пероні підземки віч-на-віч із поетичними рядками. Хочеться бачити їх частіше, ніж усіляку рекламу. І постояти перед ними не лише кілька хвилин, доки прибуде потяг, а й довше. Буває ж і таке, що ми не надто шалено кудись поспішаємо. І хоч раз у житті можна пропустити стільки поїздів, скільки пропущено розділових знаків у якомусь сучасному верлібрі, але таки пірнути в глибоководдя його філософії.

Замислитись із Сергієм Жаданом:

То в чому, питається,

загадка ця?

Загадка виключно у волі

творця.

І коли ми співаємо свої

псалми,

Він дивиться на нас

із космічної пітьми.

Слухає наші співи сумні.

Іноді підспівує. Іноді ні.

Запитати себе разом із Павлом Коробчуком:

Скільки в тобі

перестріляно вірних

солдатиків?

Скільки під шкіру введено

нових податків

на розмір доріг,

на кількість богів,

на зір і на піт?

Хто нам очистить борги

і зубний наліт?

Хто нас із касти тілесних

в небесну вестиме,

хто розведе форель

у гріхах непростимих,

хто розірве протокол

і підпише угоду

про санкціоновані

пошуки вищого переходу?

Після вірша Анджея Стасюка подивитися на Київ у сутінках і здивуватися, що і в нас «місто на іншому березі схоже на терку для овочів, на якій догорає недопалок свічки». А до своїх уявлень про друга додати й таке Євгеніуша Ткачишина-Дицького: це і той, «хто гарно розповідає, де був, і над чиєю могилою перший раз довідався правду про себе».

Уперше в метро — по віршу варшав’ян Даріуша Суски, автора п’ятьох книжок, і Ренати Сенктас, котра видала поки що одну. В поезію Рената потрапила ще ліцеїсткою, «бо хотіла бути такою, як старша сестра Анетта,  але тепер я пишу вірші, а вона ні». Тож я вдячна Анетті за «злітну смугу із пір’я» й «ошурки зимового сонця», які «розтинають повітря як скло», за яскравість, яку «відгортають як сніг» із Ренатиного вірша «На льоту».

Загадковий вірш «Піна Бауш» Даріуша Суски:

Світ не має серця,

Світ це серце,

яке не напотикаючись

 б’ється в тіні,

в яке не напотикаючись

б’є ця тінь.

Уже його назва для багатьох як ієрогліф. Але всі мають досвід мандрівок по Інтернету, щоб хоч трохи це розтаємничити і знайти свою стежину до легендарної німецької танцівниці й хореографа Піни Бауш, котру можна побачити в образі сліпої принцеси в знаменитому фільмі Федеріко Фелліні «І корабель пливе…». Котра створила Театр танцю й була впевнена: «Безумство вважати, що в танці повинна існувати якась норма, на якій побудований балет, а все решта — не танець». Тож у її фільмі «Плач імператриці» актори танцюють у найнесподіваніших місцях. Її балетні вистави «Мийники вікон», «Кафе Мюллер», «Сім смертних гріхів», «Повний місяць», «Весна священна» тощо надто не схожі на ті, що нам звичні. Ця жінка навіть покинула білий світ 2009 року вражаюче: померла через п’ять днів після діагнозу «рак», але ще за два дні до кончини виходила на сцену…

Даріуш Суска «15 років тому вперше бачив у Варшаві виставу-танець Піни Бауш і був захоплений нею. А потім вона померла, і знову була демонстрована ця вистава, і я заново пережив це захоплення, якийсь театр екзистенції її смерті. І так написав цей вірш».

Не минайте в метро поезії!