РЕПОРТАЖ. День виявився сірим-сірісіньким, немов насуплене небо, яке низько зависло над принишклим Приазовським степом. Скинула листя і стала темно-сірою навіть «зеленка» — посадка, в якій тепер важко замаскувати техніку і озброєння. На похмурому тлі видніється хіба що синьо-жовтий прапор біля одного з бліндажів на позиції 23-го мотопіхотного батальйону ЗСУ. Втім, якщо уважно придивитися, за найближчим бруствером у далині також видніються кольори державного прапора: у вибалках жовтіє висохла трава, а поряд синіє широка в цьому місці річка Кальміус. Нічого дивного, адже там за якихось півкілометра звідси — також Україна. Але з тієї тимчасово окупованої нашої території на нас зараз дивляться не тільки у біноклі, а й крізь приціли зброї. І нерідко порушують умови хиткого перемир’я і водночас тривожну тишу переднього краю. Якраз перед нашим приїздом сюди по позиціях з того боку річки вели неприцільний кулеметний вогонь.
Прагнеш миру — готуйся до обстрілів
Хоча коней на переправі не міняють, від нашого залізного коня довелося відмовитися вже після того, як він форсував глибоку й широку калюжу. Проте подальший розкислий після тривалих дощів степовий шлях для іномарки виявився непрохідним. Виручили військові: кореспондент перебрався у всюдихід, який в умовах бездоріжжя пересувався як риба у воді. Принаймні, ця машина петляла, обминаючи баюри і ховаючись від сторонніх очей, з вітерцем. Далі пішли пішки. Витягаючи ноги із багнюки, доводилося тихенько радіти, що журналістська зброя — диктофон, фотоапарат і блокнот з ручкою — легенькі, немов пір’їнка. Особливо порівняно з важкими бронежилетом і каскою, без яких на передовій з’являтися не бажано. Бо для декого не писані ані закони, ані мінські угоди про припинення вогню.
Краще б очі наші ніколи не бачили ні здалеку, ні зблизька тих, хто зараз на протилежному боці річки! Але порозглядати у бінокль чи просто так ту територію таки кортить, бо там — наша земля і наші люди, які зачекалися визволення від незаконних збройних формувань.
— Голову варто опустити трохи нижче, а краще стати ось тут, — рішуче міняє мою диспозицію заступник командира батальйону Сергій Вовк. І починає розповідати про своє «господарство» й фронтові будні підрозділу: — Зараз від нас до позицій противника сімсот, а подекуди шістсот метрів. Ми недавно потрапили у відповідні зведення: це у наш бік звідти вели кулеметний вогонь. Бійці були в укритті, тому всі живі й здорові. Подібне не рідкість, оскільки бойовики майже кожного дня використовують стрілецьку зброю, щоправда, за гранатомети поки що не хапаються. Нас провокують і намагаються змусили відкрити вогонь у відповідь, аби потім звинуватити у порушенні мінських домовленостей. Але ми у відповідь не стріляємо, тому вони поступово затихають.
Бійці підрозділу, з якими довелося поспілкуватися, підтверджують: представники незаконних збройних формувань фактично щодоби стріляють у наш бік з автоматів чи кулеметів. «Як замість «здрастє»! — назвав такі дії один із них. Хлопці кажуть, що немає лиха без добра, адже така ситуація не дає змоги розслаблятися і тримає їх у бойовій готовності. Принаймні батальйон, який прикриває з цього боку Маріуполь, здатний дати відсіч у разі очевидного порушення перемир’я — атаки чи відповідних дій диверсійно-розвідувальних груп. А поки що військовослужбовці не зводять очей із противника і фіксують кожен рух бойовиків.
— Ми знаємо місця їхньої постійної дислокації, маршрути, вивчили всі їхні повадки, — каже один із спостерігачів Богдан. — А вони іноді демонстративно влаштовують для нас «паради» військової техніки. Якось улітку навіть вдалися до своєрідної психологічної атаки. Вивели із-за «зеленки» кілька танків, і поки ті погрозливо гарчали, почали готувати для важкої техніки понтонну переправу через річку.
— Думали нас налякати! — зневажливо спльовує інший співрозмовник. — Проте у нас тут добре облаштована і зручна позиція: можна підпустити ближче ті танки й запросто спалити їх із «Мухи»!» (реактивний протитанковий гранатомет — Авт.).
В умовах, коли українські війська, виконуючи домовленості про перемир’я, не використовують зброю, вони таки не сидять без діла. Укріплюють чи вдосконалюють бойові позиції та місця тимчасового проживання у безлюдному степу, дбають про побут. Певна річ, постійно триває навчання особового складу, особливо тих новобранців, які нюхали порох тільки на полігонах. Вистачає й інших клопотів.
Коти батальйону прохають ротації
А ось останні зведення із ще однієї тутешньої передової — тилової: «боєць» Циган відбив атаку диверсійно-ненажерливої групи гризунів на імпровізований склад харчів, попри те, що нападників було у кілька разів більше. Його бойова подруга Маркіза, замаскувавшись і влаштувавши засідку біля житлового бліндажа, змусила нападників швидко ретируватися. Відзначився й Осколок: після кількох безперервних боїв трохи занедужав і певний час не міг виконувати свої обов’язки у степовому гарнізоні: сірий котяра, переполовинивши мишей, різко погладшав і трохи втратив бойову форму.
Бійці охоче розповідають про перипетії оборони від мишей, яку тут мужньо тримають троє чотирилапих вояків. Гризуни, що позбігалися сюди із навколишніх полів і намагаються чимось поживитися, втратили чимало свого війська, але й котам нелегко.
— Буває, хвостаті нагадують колобків! — каже Олександр. — Ми з хлопцями навіть жартуємо: нашим винищувачам мишей також потрібна ротація. Після боїв з мишами їм треба відпочити у селі, а звідти привезти свіжих голодних котів!
У нехитрому господарстві батальйону є й інша живність. Біля бліндажів поважно походжає вгодований гусак із позивним «Гога». Господарі вже втомилися від натяків і балачок про ймовірну традиційну різдвяну страву. Адже птах, як і коти, має неофіційний статус бойового побратима, з яким вони пережили немало воєнних пригод, тривог і небезпек. Згадують бійці і про його пращурів, які колись (за легендою) врятували Рим.
А розповнілі коти, самі того не підозрюючи, стимулюють військовослужбовців дбати про гарну спортивну форму. Поблизу одного з бліндажів хлопці встановили турнік, є своєрідна «груша» для відпрацювання ударів. Підтверджую: цей спортінвентар тут не для краси стоїть. На моє прохання один із бійців навіть у теплій формі та чоботях досить невимушено виконав норматив підтягування на перекладині.
На позиції на передньому краї лінії оборони залишилися стріляні гільзи після боїв ще до перемир’я. Частина з них стала у пригоді під час облаштування в степовому гарнізоні власної «художньої галереї». Із використаних боєприпасів тут виклали карту України зі словом «МИР», назву сусіднього обласного центру Запоріжжя (цей підрозділ створено на базі Запорізького батальйону територіальної оборони) та прізвище й коротку лайливу характеристику керівника держави-агресора. У бійців на передовій свої рахунки з ним, бо на відстані всього півкілометра від ворожих позицій вони добре бачать озброєння і так зване гарматне м’ясо, які той щедро постачає сюди.
— Одні з них маскуються під ополчення, а другі безсоромно з’являються у формі з усіма відповідними знаками розрізнення й триколорами! — підтверджують хлопці. І це дуже вагома причина для того, аби на позиціях бути в повній бойовій готовності. Бо ми вже навчені й неодноразово потерпали від підступності й віроломства розпалювачів гібридної війни, у якій від оголошеного перемир’я до справжнього миру, на жаль, дуже велика відстань.
ПРЯМА МОВА
Сергій ВОВК,
заступник командира 23-го мотопіхотного батальйону:
— У нашому підрозділі несуть службу вояки майже з усіх регіонів України. Немало тут запоріжців, а також представників центральних і західних областей. Є з Донецької та Луганської. Добре, що поступово більшає контрактників, які (особливо офіцери) краще підготовлені. Стосовно мобілізованих хлопців, то, звісно, нам ще є над чим працювати в сенсі бойової підготовки. Втім, солдатами не народжуються. Ті новобранці, які прийшли до нас улітку, вже мають відповідну підготовку, зокрема й психологічну. Хлопці добре розуміють: ми на своїй землі і зі зброєю в руках захищаємо свою Батьківщину, Маріуполь. І вони всі відчули (це дуже важливо) вдячність і підтримку маріупольців, жителів усієї прифронтової Донеччини та Запорізької області.
Дуже нам допомагають волонтери. Завдяки спільним зусиллям влади й добровільних помічників ми тепер забезпечені всім необхідним: зброєю, боєприпасами, продуктами харчування, обмундируванням. Іноді згадуємо, що колись наші бійці були екіпіровані, даруйте, як махновці (був серед нас один у матроській формі). Нині ті клопоти позаду, а ми можемо зосередитися на головному: прагнучи миру, повсякчас покращувати свою бойову підготовку.
Павло КУЩ (фото автора),
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+