Вибухи, постріли з ворожої зброї, нервове напруження, польовий побут, розлука з рідними в багатьох українців — захисників Батьківщини вже позаду. Але тільки фізично. Психологічно уві сні й наяву їх ще довго мучитимуть картини і звуки війни. Нікому не під силу здолати цю біду в одну мить — ні лікареві, ні священику. Лише час здатен залікувати рану. А ще — підтримка близьких і небайдужих людей. Не даремно ж кажуть: поділися своєю бідою, і вона стане меншою.
У столиці вже понад рік діє програма з арт-терапії для учасників АТО, ветеранів і членів їхніх сімей, організована Київським міським центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді в межах міської цільової програми «Турбота». Художниця Валерія Москвітіна розповідає, що почалося все зі звичайної розмови з директором цього центру Ярославою Колобовою, яка завершилася пропозицією долучитися до соціальних заходів з надання комплексної соціально-психологічної допомоги киянам-учасникам АТО і членам їхніх сімей та проводити регулярні арт-терапевтичні заняття для чоловіків і жінок, які пройшли через горнило війни на сході, і для членів їхніх сімей. Тож щопонеділка з 18 до 21 години у майстерні при Михайлівському монастирі двері гостинно відчинені для усіх охочих.
Спрямувати емоції у правильне русло
Полотно, підрамник, пензлики, фарби — такими атрибутами зустрічає творча майстерня відвідувачів. А ще — тишею.
— Перша реакція, якої ніяк не приховаєш, — переляк і зніяковілість. Що за жарти? Як це мені, бійцеві, який тримав міномет чи спрямовував політ великокаліберних снарядів, гратися в малювання? Ніколи, нізащо, не вмію і не хочу. Переважно такими відмовками бійці намагаються розпрощатися, — розповідає художниця. — Не відступаю, зрештою, курс арт-терапії обов’язковий для тих, хто проходить курс реабілітації в Київському центрі медико-психологічної реабілітації для учасників АТО з проявами посттравматичного синдрому, або в СУВІ АТО (Спілка учасників, ветеранів, інвалідів АТО). Серед бійців є такі, що зазнали поранення і продовжують лікування в Києві, а є й такі, хто демобілізувався, але має пройти курс реабілітації.
За спостереженнями художниці, як правило, перша зустріч — це спротив. Спочатку навіть не розмовляють. Відмахуються коротким «не вмію! Не пацанська це справа». Тож Валерія обрала тактику спілкування.
— Моя мета — налаштувати відвідувачів, друзів на позитив. Часом розмовляю ніби з порожнечею. Непогано спрацьовує аргумент: навіщо втрачати можливість змінити середовище. У спокійній обстановці можна просто поспілкуватися, — ділиться Валерія. — За кавою розповідаю якусь із власних історій. Дивуються, коли чують, що народилася в Сибіру, а через сімейні обставини потрапила на постійне місце проживання в Херсонську область. Вивчила мову, добре навчалася в художній школі, закінчила педуніверситет. Розповідаю, як працюю з дітками. На волонтерських засадах викладаю малювання в одній зі шкіл Києва.
Ділюся спостереженнями за діточками. У вересні вони чималою юрбою забігають у клас для малювання і розповідають про жагу до мистецтва. Через кілька занять бачу, хто прийшов із власної волі, а хто за наполяганням батьків. Згодом група меншає. Котресь уже скаче до танцювальної зали, інше на ходу підтягує штани під кімоно, прямує до спортзалу. Потім починаються карантини, новорічні свята, нарешті весна. Повертаються окремі школярики. Але це після того, як спробували щось інше і не знайшли себе там.
Кажу: дорослі — це діти. Хіба знатимеш, чи вмієш малювати, чи ні, якщо не спробуєш? Пояснюю, що сюди приходять бійці з досвідом занять і новачки. І це дуже важливо, коли збираються в одному місці люди зі спільними переживаннями. Відразу з’являються теми для розмов і спогадів. Сценарій, як у школі, повторюється: хтось з порога йде. Потім повертається. Хтось відразу залишається і з непідробним сарказмом промовляє: чого ти, дівчисько, можеш мене навчити? Історії тут різні. Емоції також. Попервах нервування, махання руками, перекури один за одним, і це природно. Працюємо далі. Аналізуємо, як лягає фарба, як один мазок змінює попередній задум. Придивляємося, радимося і відступаємо від задуму. Так народжуються картини з іншим навантаженням. Від цього вони робляться привабливішими, цікавішими.
Минають три обов’язкових заняття, і бійці приходять знову. У котрогось не завершена картина, а як людина військова він має довести справу до кінця. Когось захоплює заняття, і він уже приходить з товаришами по службі. А бувало й таке, що на якихось заходах зустрічаємося — вони з дружинами. Дружини запитально дивляться на мене, прикидають, що то за заняття з малювання такі. Запрошую прийти в майстерню разом. Приходять, розглядають. Починаємо говорити, жінки вже більш довірливо діляться спостереженнями. Кажуть, після того, як чоловік став відвідувати години арт-терапії, він став урівноваженішим і уважнішим.
Не треба примусу
Валерія Москвітіна із тої молоді, яка вважає, що творча людина не має бути голодною. Художники мають заробляти власною працею. Про це вона розповідає своїм юним і дорослим учням. На власному прикладі демонструє, що можна жити не лише з коштів, виручених за продану вряди-годи картину. Існує чимало сфер, де художник може заробляти. Головне, вважає художниця, не треба примусу. Бо користі від того жодної. Тим, хто йде з нею далі, вона також не нав’язує якихось стандартів. На її думку, творчість має бути вільною.
Перше завдання, яке дає новачкам, — намалювати кота гелевою ручкою або тушшю й пером. Показує, як малювати мордочку, вуха. У такий спосіб майстриня отримує автопортрет учня. Це дає змогу скласти характеристику людини і підібрати до неї ключ.
Наступні кроки — змішування фарб, прокладання кольору на папері. Звертає увагу початківців на дивовижні можливості акварельних фарб. Кінцевий результат непередбачуваний, він залежить від уміння художника потоваришувати з фарбою. А якщо в акварель додати спирт, то отримаємо чудернацькі витвори. Сіль в акварелі також подарує цікавинку. Експерименти дають шанс отримати нову картину.
— Від того, скільки фарби набрав на мастихін, як її до того замішав, який настрій у митця, залежить кінцевий результат. Зрештою з’являється власний індивідуальний стиль. Слухають усе це учні й розуміють: у житті можна знайти багато чого, і не обов’язково в похмурих тонах.
До речі, про кольори. Художниця має на це власний погляд. На її думку, не слід шукати негативу або чогось лихого, якщо дитина чи доросла людина вподобала чорний колір. Він їй може просто подобатися.
— Кажуть, у картинах криється шифр настрою автора. Вважаю, так можна говорити про 40% робіт різних авторів. Є люди, які завдяки кольорам і техніці передають емоції, а є такі, що просто люблять певний колір. Вважаю хибною думку про те, що якими кольорами людина малює, таких їй бракує в житті. Усе це смакове. Комусь подобається графіка, а комусь живопис. Те саме скажу про дітей. Чомусь дитині, яка вподобала для малювання чорний колір, відразу чіпляють проблему. Шукають корінь зла в неї вдома, намагаються зазирнути у її внутрішній світ. Багато залежить від наставника. Він не повинен створювати жодних меж, навпаки — треба для дитини чи дорослого створити атмосферу, завдяки якій він зможе розкритися і поділитися думками про те, що малює.
Життєві історії
Колегу мого чоловіка викликають до школи. Учителька стурбовано повідомляє маму, що з її дитиною, здається, щось не те. Причина у темних кольорах в її альбомі для малювання. Усе чорно-коричневе. Перш ніж панікувати, мама запитала в сина, чому він віддає перевагу цим кольорам. Виявляється, старша сестричка забрала решту олівців собі, а йому залишила лише ці два.
Серед відвідувачів занять з арт-терапії є боєць, який приходить щопонеділка. Зрозумів: йому це потрібно. Інший, маючи будівельний фах, після занять з арт-терапії почав займатися оформленням інтер’єрів, приходить консультуватися з художницею. На зустрічі за кавою збирається чимала група тих, кому мистецтво допомагає позбутися воєнної омели.
Валерія просить усіх, хто зіткнувся з війною, не замикатися, шукати віддушини в улюблених і знаних заняттях та обов’язково пробувати освоїти нові. Вкладені емоції й наполегливість неодмінно дадуть позитивний результат.
Ми в Google+