СУМНА ДАТА

 22 серпня в Україні вшановують загиблих правоохоронців

У парадному вестибюлі будівлі МВС України на видному місці в підсвіченій тривожним червоним світлом ніші зберігається Книга пам’яті працівників органів внутрішніх справ, які загинули при виконанні службових обов’язків. На жаль, цей скорботний мартиролог щороку поповнюється новими записами і фотографіями, бо професія  правоохоронця одна з найнебезпечніших. Ось і напередодні Дня пам’яті загиблих міліціонерів вона поповнилася чотирма скупими, але такими промовистими записами… Чотири молоді життя, яскраво спалахнувши, згасли від рук зловмисників. Найстаршому було 40 років, наймолодшому — 21…

 

Володимир Литвин був невиправним оптимістом. Фото надане прес-службою МВС 

Життя закінчилося на дорозі

Володимир Литвин прийшов у міліцію у липні 1992 року, свідомо пов’язавши свою долю зі службою у підрозділах ДАІ. Позаду — служба в армії й кілька місяців цивільної трудової біографії, зокрема робота на залізниці. Але переважило давнє, ще з дитинства, захоплення вартовими правопорядку і, мабуть, вроджене відчуття справедливості, тож подальший свій шлях Володимир пов’язав з органами внутрішніх справ.

Торік у липні екіпаж ДАІ, до складу якого входив старший лейтенант Володимир Литвин, в рамках відпрацювання Київщини направили на чергування до Фастова. Приблизно о другій ночі інспектори помітили, як однією з центральних вулиць рухається автомобіль із вимкненими фарами. Напарник Володимира Руслан Маринич увімкнув проблискові маячки на патрульному автомобілі, а сам він як старший наряду рушив через вулицю пішохідною «зеброю» на зелений сигнал світлофора, маючи на меті зупинити авто і з’ясувати причини несправності.

У цей час напарник помітив, що зустрічною смугою на шаленій швидкості мчить інший автомобіль. Він крикнув Володимирові, аби той остерігався, однак авто, не зменшуючи швидкості, пролетіло перехрестя на червоне світло, збило інспектора ДАІ і понеслося далі. Володимир Литвин залишився лежати на асфальті. Напарник спробував надати першу допомогу колезі, потім попросив випадкових свідків трагедії викликати швидку та наряд міліції, а сам кинувся навздогін за автомобілем-убивцею. Водій-правопорушник намагався зникнути у темних підворіттях фастівських вулиць, але Руслан Маринич зміг затримати його і доставив до місця ДТП. На жаль, Володимирові Литвину прибулі на виклик медики вже нічим не змогли допомогти…

День прийняття присяги для Олександра Білого був святом. Фото надане прес-службою МВС 

Одна граната обірвала одразу дві долі

Про події торішнього вересня, коли в результаті перестрілки з бандитами поблизу села Кошари на Одещині загинули двоє міліціонерів, писали багато. Але ні здійнята інформаційна буря, ні час не заліковують ран у серцях рідних загиблих правоохоронців та їхніх колег. Адже змиритися з цією трагедією важко не лише близьким, а й усім, хто про неї знає. Нагадаємо, що тоді наряд ДПС та екіпаж спецпідрозділу «Беркут» отримали команду затримати автомобіль, в якому пересувалися підозрювані у скоєнні низки замовних убивств. До місця, де вирішено було влаштувати засідку, виїхали Олександр Розмаріца зі своїм напарником Леонідом Балецьким, а також четверо бійців «Беркута», серед яких був 21-річний сержант міліції Віктор Кожеко.

Зупиняти автомобіль з розшукуваними зловмисниками вийшов Олександр Розмаріца. ВАЗівська «десятка» пригальмувала, водій подав документи громадянина Республіки Молдова. Усе начебто було спокійно, однак у цей момент пасажири зупиненої автівки помітили наближення «беркутівців». Мить — і під ноги інспекторові ДПС покотилася бойова граната, а водій перестрибнув через капот авто, ховаючись від осколків. Із салону автомобіля залунали автоматні черги. Правоохоронці відкрили вогонь у відповідь, поранивши одного зі зловмисників. Спільники втягли пораненого в салон, і автомобіль-утікач зірвався з місця. На дорозі залишилися інспектор ДПС Олександр Розмаріца та працівник батальйону міліції особливого призначення Віктор Кожеко. Перший отримав кілька вогнепальних поранень в шию, другий — у голову. Обидва загинули. Інших учасників затримання було поранено. Тоді розшуки зловмисників, що тривали кілька днів, завершилися стріляниною та штурмом в одному з районів Одеси.

Молодший із загиблих правоохоронців, Віктор Кожеко, не прослужив у міліції й двох років. Удома хлопця вічно чекатимуть батьки. Так само, як і Олександра Розмаріцу, загибель якого осиротила, крім батьків, і  дружину Ганну та донечок — 8-річну Яну і 5-річну Алінку. Обох загиблих було посмертно нагороджено відзнакою МВС «Закон і Порядок».

Життя Віктора Кожека обірвалося у 21 рік. Фото надане прес-службою МВС 

Сили виявилися нерівними 

Торішнього грудневого вечора чергування наряду ДПС на стаціонарному посту №1 УДАІ Донеччини, до складу якого входили інспектори Валентин Галагаз, Євген Козюберда та Олександр Білий, розпочалося спокійно. Раптом біля КПП зупинилася вантажівка, водій  якої повідомив про аварійну ситуацію, що сталася за кілька кілометрів від поста. Старший зміни прапорщик міліції

В. Галагаз направив наряд перевірити інформацію. Працівники ДПС доїхали до межі між Донецькою та Дніпропетровською областями, однак автівки, що потребувала допомоги, так і не знайшли.

По першій годині ночі правоохоронці, повертаючись на КПП, помітили старенький «ВАЗ», що рухався їм назустріч. Увагу інспекторів привернув сніп іскор, що вилітали з-під днища автомобіля. Його водій постійно змінював напрямок руху, небезпечно маневруючи з однієї смуги дороги на іншу. Євген Козюберда увімкнув проблискові маячки на даху патрульного авто, а Олександр Білий подав водієві автомобіля-порушника команду зупинитися. Втім, червоний «ВАЗ» пролетів повз інспектора, не зменшуючи швидкості. Наряд ДПС почав переслідувати правопорушника.

Майже годинна погоня грунтовими дорогами завершилася на околиці села. З автомобіля-порушника вискочили четверо чоловіків з дерев’яними битами і, розділившись, накинулися на інспекторів. Євген Козюберда дістав табельний пістолет і попередив нападників, що стрілятиме. Однак їх це не зупинило. Євген зробив кілька пострілів, відходячи за автомобіль. У його бік пролунав постріл, він стрибнув у кювет, а через кілька секунд почув звук двигуна авто, що віддалявся. Озирнувся і побачив, що Олександр Білий непритомний лежав з іншого боку патрульної машини. Пізніше причиною його смерті медики назвали множинні травми голови, не сумісні із життям.

Олександр Розмаріца найбільше любив дітей. На фото він зі своїми донечками. 
Фото надане прес-службою МВС 

Підняті по тривозі працівники місцевої міліції затримали втікачів через три години на території Луганської області. За цей час вони встигли проїхати майже 280 кілометрів. Невідомо, чи зловмисники мали намір тікати з території України, але від місця затримання до кордону з Росією залишалося трохи менше 20 кілометрів… Виявилося, що керував автомобілем 34-річний житель Красноармійського району Донеччини. У салоні ВАЗівської «копійки» був його 27-річний земляк, раніше судимий за скоєння крадіжки та розбійного нападу. Причиною відмови від зупинки було те, що цей парубок перебував у розшуку за ухилення від адміністративного нагляду, встановленого судом. Інші двоє пасажирів виявилися неповнолітніми, але від цього не менш агресивними.

Олександр Білий встиг прослужити в міліції трохи більш як рік. Після загибелі міліціонера враз осиротіла його родина — дружина Людмила та донечка Настя, якій на момент смерті батька ледве виповнилося два роки. Сам Олександр у День Незалежності України мав відсвяткувати свій 28-й день народження… Та не судилося…

 

Від редакції. Ми вирішили не обмежуватися скупими офіційними фотографіями героїв і розшукали знімки, на яких вони зафіксовані в, так би мовити, неформальній ситуації. Запам’ятаймо їх такими…
 

ПРЯМА МОВА

Міліція не забуває про родини загиблих колег

                                   
Віталій ЗАХАРЧЕНКО,
міністр внутрішніх справ України:

— Сумно, що є дата, яку ми за традицією відзначаємо щороку 22 серпня, — День пам’яті працівників органів внутрішніх справ, які загинули при виконанні службових обов’язків. Робота правоохоронців — одна з найнебезпечніших, адже пов’язана з постійним ризиком для життя і здоров’я. Шкода, але за часів незалежності нашої держави загинуло 1015 працівників органів внутрішніх справ, ще понад сім з половиною тисяч було поранено.

Ми пам’ятаємо кожного, аби нащадки не забували доблесті українських правоохоронців, гідності, честі, прагнення захистити чуже життя навіть ціною власного. І я впевнений, що подвиг кожного загиблого міліціонера не буде забутий. Вони виключені зі списків працівників органів внутрішніх справ, однак  навічно вписані у Книгу пам’яті і залишаться в серцях і пам’яті своїх рідних та й колег.

Життя триває. Ми регулярно зустрічаємося з родинами загиблих, їхніми вдовами, дітьми та батьками, надаємо їм посильну допомогу. Так чинитимемо й надалі, адже наші герої заслужили на повагу власного народу.