Хоч пісні у виконанні Леоніда Матвієнка чув десятки разів у різних аудиторіях, щоразу його неповторний баритон сприймається по-новому.  Приміром, в залі філармонії, де чудова акустика, він звучить зовсім не так, як, скажімо,  на сцені сільського Будинку культури або  клубу. Не кажучи про звичайнісіньку вантажну машину, на кузові якої співаку також доводиться виступати перед слобожанськими жниварями. Бо, як говорить митець, така вже доля артиста — співати не там, де хочеться, а там, де чекають і де слухатимуть. Ось і недавно Леонід Матвієнко провів у Сумах низку сольних концертів, під час яких з його різноплановим репертуаром ознайомилися сотні жителів  і гостей міста. Після одного з таких виступів і відбулася бесіда.

—  Леоніде Григоровичу, на пісенній сцені ви майже півстоліття, з яких половина — в Сумах. Скажіть чесно: чи не хотілося перебратися до столиці, де все-таки  значно ширші можливості для творчого зростання?

— Не подумайте, що сором’язливо починаю колупати піч, як дівчина на виданні, і віднікуватися. Хоч це може звучати дивно, однак жодного разу не пошкодував, що живу в слобожанському обласному центрі, а тим паче ніколи навіть і не пробував «осідлати» Київ. Давно збагнув, що столиця моєї пісенної душі — Суми, без яких мені ну ніяк.

А пропозиції і варіанти були, хоч я їх навіть не розглядав. Очевидно, тому, що моя мистецька доля склалася доволі оригінально і я все-таки побачив і близькі, і далекі краї. Причому в молодому, навіть юнацькому віці.

— А коли саме вирішили стати співаком?

—  Коли мені було 12 років і я виступав на одному з обласних конкурсів художньої самодіяльності. Як зараз пам’ятаю, співав «Вечір надворі». Певно, дуже таки розчулив журі своїм голосом і виконанням, бо мене визнали переможцем, дали грамоту і глядачі довго аплодували. Останнє сподобалося найдужче… Тоді й подумав: треба іти в співаки.

— І  пішли?

— Атож. Закінчивши середню школу, вступив одразу на другий курс Сумського культурно-освітнього училища, іспити і заліки за який склав екстерном. Чому? Тому що прийшов час іти до лав Радянської Армії.

— Судячи з біографії, так і не повернулися продовжувати навчання…

— Абсолютно точно. Тому все життя в графі «освіта» пишу — незакінчена середня спеціальна. Багато хто дивується, дехто не вірить. Мовляв, а як же це виходить: без освіти, а маєш аж два «заслужених артисти»?

— А й справді: як же так сталося?

— На щастя, в нашого брата-артиста, а якщо точніше — співака, диплом хоч і має значення, однак не визначальне.  З першого ж армійського дня мені відверто поталанило, бо потрапив на службу до ансамблю пісні і танцю Другої танкової армії, що дислокувалася в Німеччині. Майже щоденні концерти, виступи, поїздки — все це дуже допомогло моєму становленню як співака. Не подумайте, що хвалюся, але вже тоді мене почали впізнавати на вулицях і навіть запрошувати на місцеве телебачення. Відслуживши належний термін, залишився на понадстрокову службу, але вже в місті Фюрстенберг. І там служив аж десять років — до 1978-го. Ось тоді кипіло-вирувало пісенне життя! Мене разом з іншими співаками залучали до телевізійних зйомок, включали до складу концертних бригад. Виступав разом з такими уславленими зірками світової естради, як Карел Гот, Дін Рід, Лілі Іванова, Бісер Кіров… Кожен з них залишив добрі і світлі спомини, до того ж багато чого в них учився — такі зустрічі і таке спілкування не замінять жодні лекції чи заняття.

— Згодом ви стали заслуженим артистом Абхазії…

— Так, опісля німецької десятирічки у моєму житті настав закавказький період. До речі, теж десятилітній. Служив у Червонозоряному Закавказькому військовому окрузі, у Тбілісі. Наш ансамбль пісні і танцю обслуговував три республіки тодішнього СРСР — Грузію, Вірменію та Азербайджан.  Зайве переповідати, наскільки гаряче і приязно приймали нас, співаків, місцеві жителі. Десь на початку 80-х мені запропонували подати документи на присвоєння звання Заслужений артист Грузинської РСР. Чесно кажучи, я лише підготував паспортні дані, а решту паперів оформляли в канцелярії ансамблю.  Але через місяць-другий одержав «гарбуза». Я зовсім не засмутився, бо не мав для цього часу. З новими силами взявся за нові пісні.

Як з’ясувалося пізніше, мої документи невдовзі подали повторно. І знову невдача.  Аж одного дня до мене підходить один з місцевих чиновників і, відвівши вбік, таємниче пояснює, в чому причина. Виявляється, моє прізвище закінчується на «єнко». От якби  на «швілі» чи «адзе» — був би повний порядок і я став би заслуженим. І цілком серйозно запропонував варіанти нового прізвища  —  «Матвіашвілі» чи «Матвіадзе».   Це вже було, як кажуть, занадто. Я навіть не міг додуматися до такого. Звісно, що подякував за «турботу» і взагалі відмовився від будь-яких подань. А згодом виступав у представницькому концерті в одному з палаців міста Сухумі, де був присутній увесь місцевий культурно-мистецький бомонд. Один з високопосадовців поцікавився, які я маю звання чи титули. Дізнавшись, що жодних, негайно ж розпорядився підготувати подання. А вже менше, ніж через місяць вийшов відповідний указ.

До речі, згодом,  через роки,  коли оголошували мої виступи на сценах чи то в Сумах, чи то в Києві, неодмінно цікавилися: а чому заслужений артист Абхазії, а не України? Аж доки наприкінці 90-х під час мистецького звіту Сумської області в Палаці «Україна» один з тодішніх дуже впливових чиновників «узяв на олівець» мою персону. Отак і став двічі заслуженим…Хоч, зрозуміло, справа не у званні.

— У вашій біографії є афганська сторінка…

 — Загальний термін мого перебування на території Демократичної Республіки Афганістан — два місяці. Це було у 1981 та 1983 роках. Тоді до цієї країни виїздили багато відомих артистів, які своїми піснями підтримували бойовий дух радянських воїнів.  Побував у різних точках цієї країни, довелось потрапляти в такі бувальці, що не приведи Господи. Якось приїхали в провінцію Баграм, де якраз розгорнули військову дивізію під командуванням генерал-майора Валерія Іванова.  Хоч нас періодично обстрілювали, все-таки провели концерт. А потім сіли обідати у величезному наметі — на кілька десятків чоловік. Опісля подякували господарям за прийом і разом з ними попрямували до наших броньованих ПАЗиків. Ледь пройшли сотню метрів, як засвистіла міна і з усієї сили рвонула в тому самому наметі. Коли дим розвіявся, побачили, що від їдальні залишилися тільки клапті брезентини…

І це — не поодинокий факт. Траплялося, що тимчасово переривали виступи, доки закінчиться обстріл. Словом, на війні, як на війні.

— Чи змінювалися ваші артистичні уподобання й ідеали? Хто зі співаків слугував чи слугує нині за взірець?

— У смаках я постійний і не звик сахатися з боку в бік. Ще з ранньої молодості мені імпонували наші видатні українські виконавці Дмитро Гнатюк та Анатолій Мокренко; другий, до речі, наш земляк. І нині залюбки слухаю їхні записи, отримуючи при цьому справжню естетичну насолоду.

Близькі за духом і манерою виконання незабутній Муслім Магомаєв, нині сущі ( дай їм, Боже, здоров’я!) Сергій Захаров, Лев Лещенко.

Я виступав  у  багатьох країнах, переважно європейських. Приємний виняток становить далека Австралія — там співав як соліст  у супроводі армійського хору. І досі зберігаю одну з тамтешніх газет, у якій наш виступ оцінили максимально високою оцінкою — щось на зразок того, що радянські артисти буквально «порвали» слухацьку аудиторію.

 — Судячи з останньої концертної програми, з якою виступаєте на сцені Сумської філармонії, ви віддаєте перевагу класичним творам, пісням, які перевірені часом.

 —  Частково так, але не зовсім. Справді, в моєму репертуарі «Пісня про рушник», «Два кольори», «Осіннє золото», «Черемшина», російськомовні «Зимняя любовь», «Пока я помню, я живу», «Синяя вечность», «Ноктюрн»…

Але залюбки включаю до репертуару нові твори сучасних авторів. Навіть концертна програма, про яку запитуєте, називається «Тобі, єдиній» — за піснею поета Євгена Гущина на музику запорізького композитора заслуженого артиста України Анатолія Кобзаря. Назва з родзинкою — тут і Україна, і кохана, і мама…   На щастя, вона не одна — відстежую сучасний  пісенний ринок і за першої ж можливості поповнюю свій репертуар.

— Під час концертів звернув увагу, що глядацька зала заповнена не повністю. Чи складно співати, коли залишаються вільні місця?

—  Співати треба завжди і за будь-якої кількості глядачів чи слухачів. Перепрошую за гіпотетичне порівняння, але якби на мій концерт завітав  лише один глядач, я б вийшов на сцену.    Але це право кожного співака.

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Леонід МАТВІЄНКО. Народився  1950 року в селі Юнаківка  на Сумщині. Має незакінчену середню спеціальну освіту. Стаж концертної діяльності – 46 років.   Заслужений артист Абхазії (1984).  Заслужений артист України (1999). Учасник бойових дій в Афганістані.   Нині – соліст Сумської обласної філармонії.