Він закінчив факультет сходознавства. Але його талант яскраво розквітнув у кінематографі. У творчому доробку Зази Буадзе чимало телефільмів, короткометражок, рекламних кліпів, документальна і музична стрічки. І звісно ж, художні фільми. Грузин за національністю, громадянин Грузії, Заза Буадзе відроджує українське кіно, повертає на великий екран заборонені комуністичним режимом чи призабуті сторінки нашої історії, збагачує й поглиблює розуміння подій дня нинішнього.
Сьогодні ми раді зустрічі з кінорежисером і сценаристом Зазою БУАДЗЕ.
.jpg)
— Пане Зазо, як гадаєте, чому грузини так люблять Україну?
— Це чудово, що між грузинами й українцями панує щира й велика любов і дружба. Хоч між нами нічого спільного етнічного немає. Зате маємо багато спільного в духовній царині, темпераменті, розумінні життя, місця наших народів у цьому світі. Навіть у тому, що ні грузини, ні українці ніколи не захоплювали чужих земель, проте завжди були оточені ворогами й мали доводити, що гідні бути незалежними. Ось і нині нас об’єднала війна з єдиним супротивником, яка почалася десять років тому в Грузії та триває в Україні.
В українців та грузинів самобутні культури. Поетична душа, дуже потужне творче джерело, гостинність, співучість, ставлення до життя як до своєрідного свята — в наших національних характерах.
— Ви громадянин Грузії?
— Так, я громадянин Грузії, але резидент України, тобто маю посвідку на постійне проживання. Для мене це принципово, адже я, безперечно, грузин і пишаюся цим. Помру грузином. Але цілком серйозно і щиро вважаю себе українським режисером. Живу в Україні, знімаю українські фільми. Життя перетворило для мене Грузію й Україну в одну батьківщину. Не відчуваю через це якогось дискомфорту — це прекрасно. Одна половина мого єства сповнена Грузією, друга — Україною. Ці половинки доповнюють одна одну. Мені це подобається, вважаю це багатством.
— Даруйте за нетактовність, але чому все-таки обрали для проживання і творчої праці Україну, а не захотіли мешкати, скажімо, в Росії, де закінчували Вищі курси режисерів і сценаристів?
— Уже у присмерках радянської епохи навчався на Вищих курсах режисерів і сценаристів у Москві. Зізнаюся, це були важкі для мене часи. Коли звідти поїхав, до того ж лише на місяць, відчув, що немає більше сил повертатися. І на щастя, тоді прийняв рішення: вороття немає. І з листопада 1998 року я жодного разу не був у Росії.
Як сценарист, режисер до життя теж ставлюся як до певної божественної драматургії, в якій я персонаж. Переконаний, що моє життя також прописане, в ньому немає випадковостей. Дякую, що поїхав із Москви. Незадовго до того отримав стипендію від міністерства культури Німеччини та фонду Nipkow Programm Scholarship, опинився в Берліні, де познайомився з чудовим українським режисером Тарасом Томенком. Ми стали близькими друзями. З Тарасом разом працювали над сценарієм, він попросив приїхати на певний час до Києва, щоб завершити творчу роботу. В українській столиці тоді отримав пропозицію зняти телевізійний фільм, а потім ще один, ще… І так уже одинадцятий рік.
— Ви прагнете у творчості заглиблюватися в історію України. Вас притягує історичне кіно? Чи цього вимагає час або ваше єство?
— І те, й інше. Нині, особливо після Майдану, під час російсько-української війни, дуже багато речей переосмислюється. І водночас відкривається багато того, що було табуйованим, забутим. Звісно ж, було б чудово, якби не було тих зачинених кімнат національної пам’яті. Але вони є — так склалася важка суперечлива історія і Грузії, й України. Настав час, коли ці замкнені двері треба відчиняти й піднімати пласти правди, боротьби й національної самобутності.
Рівно рік тому, коли наша творча група їздила Україною з представленням фільму «Червоний» (а це понад 20 міст), було дивно, що більшість глядачів про ту сторінку історії, яку ми висвітлили в кінострічці, нічого або мало що знала. До слова, «Червоний» нас підштовхнув у співпраці з Тернопільською кінокомісією до творення нового фільму (дві третини вже зняли) — приквелу «Червоний: без лінії фронту». Він висвітлює події з 1937-го до вересня 1939 року — початку Другої світової війни.
Теж для українського глядача, по суті, невідома історія, епоха, цілком покрита пеленою, але дуже цікава. У ній знаходжу багато коренів явищ нинішніх. А ще цікаво: що перетворює звичайну людину на героя, як з’являються такі герої, вони ж бо не падають з неба? Зйомки приквелу тривали цього року в лютому та березні в Бережанах, Кременці на Тернопіллі.
— Колись ви казали, що хочете зняти фільм навіть про вбивцю Степана Бандери Сташинського і запросити на ролі голлівудських акторів.
— Цей проект готовий майже вісім років. Проте його відклали. Гадаю, має прийти час для зйомок цього фільму. Скажу лише, що він про гріх і каяття й аж ніяк не спроба виправдати чи очорнити когось. Це просто глибока трагічна історія людини, яка потрапила у страшні радянські жорна й зламалася. Сподіваюся, ця стрічка колись буде. Поки що ж найближчі два-три роки працюватиму над іншими проектами.
— У жовтні глядачеві ви запропонували новий фільм. Цього разу — військовий детектив «Позивний «Бандерас». Це драма, трагізм і героїзм нашого часу. Кажуть, сценарій стрічки писали на основі щоденників, спогадів українських бійців.
— Джерелом натхнення для сценаристів Артемія Кірсанова та Сергія Дзюби слугували зустрічі, розмови з атовцями. Точкою опори стали щоденники нацгвардійця Сергія Башкова, позивний «Індіанець», хоч, звичайно, у сценарій вплели багато інших мотивів з реальних подій. Персонажами фільму стали справжні бійці. Є навіть сцена, коли Сергій Башков разом у кадрі з актором Олегом Онещаком, який грає «Індіанця». Чудовий івано-франківський художник Володимир Безрукий («Пікассо») з перших днів на фронті, він приїжджав до нас на два-три дні, знімався й повертався у зону бойових дій, потім знову навідувався. Разом з ним приходив запах війни.
Коли такі люди на знімальному майданчику, режисера, акторів це не може не мобілізувати на творення фільму. Наші актори мали вишкіл у військовому навчальному центрі. Ратну науку опанували дуже добре. Скажімо, до Олега Волощенка («Коцюби») підходили бійці й питали, де він служить. Навіть не думали, що він актор. Це комплімент не тільки для Олега, а й для знімальної групи.
Над кінокартиною «Позивний «Бандерас» працювали два роки. Це жанрове, а не публіцистичне кіно, цього ми не приховували, чесно заявляли. І фільм не лише про війну, а й про кохання, любов, дружбу й людяність.
— На який ваш черговий фільм тепер має чекати український глядач?
— В активній роботі кілька проектів, але вони різні. Серед них історичний — про період, який ще менше відомий українцям, — проголошення 15 березня 1939 року незалежності Карпатської України. Зазначу, що це буде складна, важка, захоплива кіноробота.
Я вчинив егоїстично й усю письменницьку роботу звалив на друга письменника Тараса Прохаська, який до кінця року має завершити роман.
Історія цікава тим, що в головного героя є прототип, і ми залишаємо йому справжнє ім’я. Це британський журналіст Майкл Вінч, що був очевидцем проголошення незалежності Карпатської України та написав книжку «Одноденна держава», яку видали тільки раз — 1939 року. Кілька років тому її переклали українською.
— Ваша дружина Майє Туріашвілі та син Леван — актори. Не запрошуєте їх в українські фільми?
— Син, крім того, що актор, ще й режисер, сценарист. Активно працює над короткометражним фільмом. Дружина займається педагогічною діяльністю, викладає акторську майстерність, сценічне мовлення — це робота здебільшого з дітьми, молоддю. Знімається у грузинському кіно.
— Вони мешкають у Києві?
— Здебільшого у Тбілісі. Або я часто їжджу до них, або вони приїжджають до Києва. Не можу не похвалитися: у мене є вже внук.
— Мабуть, ви щасливий, що дотичний до відродження українського кіно?
— Про нинішню ситуацію в українському кіно ще кілька років тому мріяти навіть не доводилося. Чи не щотижня на екрани виходять українські стрічки, і це дивовижно. Головне, аби цей процес не переривався, щоб тривав і надалі. Уже другий сезон спостерігаємо багатожанровість — від історичного фільму до комедії, фентезі. Можемо стверджувати, що запрацювала кіноіндустрія.
— На український фільм тепер легко шукати гроші?
— Ні. Без допомоги, підтримки Держкіно неможливо зняти більш-менш добру серйозну стрічку з належним бюджетом.
— Грузія вас не кличе знімати?
— Є пропозиції. Є навіть пропозиції від українських продюсерів зробити спільний фільм. Не кваплюся. Що мені суджено зняти, те й зніму.
— Який ваш улюблений жанр у кіно?
— Усі. Головне — цікава, захоплива емоційна історія, яка не залишить глядача байдужим.
— Буде комедія від Зази Буадзе?
— Готуємо — для однієї чудової української акторки Римми Зюбіної.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Заза БУАДЗЕ.Народився 4 серпня 1962 року в м. Кутаїсі (Грузія). Закінчив Тбіліський державний університет 1984 року, Вищі курси режисерів і сценаристів у Москві (1990 р.). Сценаристику та режисуру опановував у Греції та Німеччині.
Ми в Google+