Відкриття ринку земель сільськогосподарського призначення в Україні не може залишити байдужим жодного громадянина, адже цей акт пов’язаний і з більшими можливостями економічного зростання, і з новими ризиками для продовольчої й екологічної безпеки країни. На жаль, дискусії з цього приводу занадто політизовані, що перешкоджає діловому обговоренню питань технічного регулювання охорони ґрунтів та їх родючості, яке тепер вже ніяк не можна здійснювати методами, що залишилися у спадок від радянських часів.

Чорнозем і відкриття ринку

Чому так важливі питання охорони ґрунтів та їх родючості в Україні? Насамперед тому, що ґрунтовий покрив України на 60% — чорноземи, а ці ґрунти не тільки мають високу агрономічну якість, а є дуже вразливі до різноманітних видів деградації, особливо переущільнення, ерозії, дегуміфікації (мінералізації гумусу), втрати біорізноманіття тощо.

Неконтрольований розвиток цих негативних процесів може довести чорнозем до дуже посереднього рівня родючості вже за 20—30 років. Причина вразливості чорнозему криється у його генезисі. Утворення «царя ґрунтів» було спричинено поєднанням лесових відкладів валдайського зледеніння, дуже сприятливих для трав’янистої злакової рослинності, із специфічними гідротермічними умовами, що склалися за останні 10—12 тисяч років у помірних широтах. Саме у смузі між 40 та 50° північної широти утворився чорноземний пояс планети, що охоплює Китай, Казахстан, Росію, деякі європейські країни, США та Канаду.

Усвідомлюючи загрози,які спричиняє деградація чорноземних ґрунтів світовій продовольчій безпеці, Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (FAO) ініціювала створення міжнародної мережі International Network of Black Soils (INBS), завдання якої — поширювати найкращу сільськогосподарську практику та методи сталого менеджменту на цих найцінніших ґрунтах світу. У зв’язку з важливістю залучення міжнародного досвіду напередодні відкриття ринку земель в Україні було вирішено провести черговий симпозіум INBS у вересні 2020 року в Харкові.

Пересічному землевласникові або землекористувачеві за буденними справами дуже важко помітити погіршення якісного стану ґрунтів, якщо воно відбувається на його земельній ділянці. До того ж, збільшення врожаю за останні роки за рахунок нових сортів і гібридів, удосконалення сільськогосподарської техніки та засобів захисту рослин маскує поступову втрату природної родючості ґрунту. Тому зрозуміло, що і великий агрохолдинг, і дрібний фермер вкладають кошти насамперед у розвиток виробництва, але аж ніяк у ґрунтоохоронні заходи.

Дбайливе ставлення — у пріоритет

На відміну від європейського аграрія, дбайливе ставлення якого до ґрунтів — умова одержання державних субсидій, український сільгоспвиробникне зв’язаний такими зобов’язаннями. За цих обставин сподіватися, що новий повноважний власник якось краще дбатиме про землю, досить наївно. Ми добре пам’ятаємо, із чого починало багато так званих ефективних власників, одержавши після приватизації заводи, — із продажу виробничого обладнання на металобрухт.

Але чорнозем — це не застарілий верстат, а унікальне природне тіло, утворене за 10 тисяч років. Щоб повернути ґрунту втрачену родючість, потрібно капіталовкладень набагато більше, ніж для того, щоб її зберегти.

Чому так важливо вдосконалити технічне регулювання у сфері охорони ґрунтів? Насамперед тому, що земля набуває ознак товару, а це означає, що продавець і покупець повинні мати повну, об’єктивну та актуальну інформацію про якісний стан предмета торгів.

На жаль, у Державному земельному кадастрі єдиною інформацією про ґрунти земельних ділянок є так звана агрогрупа — номенклатурна назва групи ґрунтів, схожих за агровиробничими властивостями, яку було встановлено 60 років тому з подальшим коригуванням у 1980-ті роки.

Інше джерело інформації — агрохімічний паспорт. Він містить актуальні дані, але не для конкретної земельної ділянки (паю), а для поля загалом, на якому можуть бути розташовані наділи десятків пайовиків.

Отже, більшість реальних земельних ділянок вийде на ринок без детальної характеристики стану ґрунтів, і робити будь-які висновки про їхні зміни в подальшому буде неможливо. Фактично брак належної інформації про якісний стан ґрунтів земельних ділянок призводить до безвідповідальності щодо їх господарського використання.

Право власності — одна з основ цивілізованого суспільства, тому обмеження доступу на сільгоспугіддя, яке вже нині практикують багато землекористувачів, стане набагато жорсткішим.

Але чи може бути приватною справою якісний стан ґрунтів нашої країни? Ґрунтовий покрив земельних ділянок — не тільки об’єкт сільськогосподарського виробництва, він виконує численні екологічні функції в агроекосистемах, пов’язані з регулюванням складу атмосферного повітря та природних вод. Тому втрата ґрунтом гумусу навіть на приватній земельній ділянці зачіпає суспільний інтерес, адже спричиняє збільшення витоку СО2 в атмосферу та посилення кліматичних змін. Збільшення ерозії призводить до замулення малих річок, а неконтрольоване застосування азотних добрив — до нітратного забруднення водних джерел.

Економічна лібералізація не означає екологічну безвідповідальність. Наявну на цей час в Україні систему державного контролю за станом ґрунтів не можна визнати ефективною, адже не знаємо випадків притягнення до відповідальності за ерозію, втрату гумусу чи забруднення, тоді як є відповідні статті Земельного кодексу (ст. 91, 96), Закону «Про охорону земель» (ст. 35), Кодексу України про адміністративні правопорушення (ст. 52—55) і навіть Кримінального кодексу України (ст. 239, 254). Отже, річ не в тому, що немає законів, а в їх дотриманні, а також у відсутності відповідального державного органу, необхідність в якому тільки посилюється із введенням ринку земель.

Чому не працюють чинні норми законів?

Причина цього традиційна для нашої країни: відомча розпорошеність, коли багато відповідальних структур, які мало співпрацюють між собою. Найбільш технічно компетентна установа, здатна забезпечувати об’єктивною інформацією про якісний стан ґрунтів усі сторони земельних відносин — власників, орендарів, територіальні громади, органи місцевого самоврядування та відповідальні органи центральної виконавчої влади, — державна установа «Інститут охорони ґрунтів України» (ДУ «Держґрунтохорона»). Вона функціонує з 1964 року й має розгалужену мережу обласних організацій, достатньо добре оснащені аналітичні лабораторії, кваліфіковані кадри. Однак її співпраця з колишньою сільськогосподарською інспекцією Мінагрополітики, теперішнім Держгеокадастром, або екологічною інспекцією Мінприроди, недостатня.

Досвід вирішення цього питання у розвинених країнах свідчить про важливість спеціальної технічно компетентної служби, відповідальної за моніторинг ґрунтів в усій країні. У США службу охорони ґрунтів було створено ще Т. Рузвельтом у 1935 році, а нині вона функціонує у складі Natural Resources Conservation Service USDA та забезпечує доступ до найбільшої інформаційної системи у світі з можливістю швидкого геопросторового аналізу даних ґрунтів для управління ґрунтовими ресурсами. Ґрунтово-інформаційна система Австралії зберігає дані про 73 000 ґрунтових профілів, зібрані впродовж багатьох років технічними експертами. Будь-хто може завантажувати просторові дані та пов’язані з ними карти, звіти та метадані за допомогою Open Data Portal або інтернет-магазину NSW Government Online Shop. Моніторинг стану ґрунтів та земель Європи у межах проєкту Land Use/Cover Area Frame Survey (LUCAS) нині забезпечує не тільки ведення загальноєвропейської бази даних, а й перспективне планування землекористування для мінімізації еколого-економічних ризиків у майбутньому.

Наявна на сьогодні методологія діяльності ДУ «Держґрунтохорона» не повністю відповідає прикладам кращої світової практики. Визначається досить обмежена кількість показників стану ґрунту, потребують гармонізації методи вимірювань, не всі деградаційні процеси у ґрунті можна вчасно діагностувати. Проте це все можна виправити, аби тільки не втратити той величезний обсяг інформації, що було напрацьовано за десять турів агрохімічної паспортизації з 1964 року, і висококваліфікований персонал, що зберігся досі в ДУ «Держґрунтохорона».

Якщо нині й назріло питання про реформування у сфері охорони ґрунтів, то тільки у напрямі розширення функцій найбільш компетентної організації та перегляду методів її діяльності. Це було б не тільки логічним у зв’язку з відкриттям ринку земель, а й відповідало успішному досвіду інших країн. Надання ДУ «Держґрунтохорона» статусу Державної служби охорони ґрунтів дасть змогу державі набути функцій арбітра у вирішенні питань впливу господарської діяльності на якість ґрунтових та земельних ресурсів країни, як і має бути за цивілізованих земельних відносин. Понад те, Державна служба повинна бути відповідальною за моніторинг ґрунтів на землях різного цільового призначення, щоб подолати нарешті відомче ставлення до землі як головного ресурсу країни. Державна служба забезпечуватиме прозорість та об’єктивність інформації про стан ґрунтів як компонента навколишнього середовища, про їхні зміни внаслідок явищ природного та техногенного характеру, а також здійснюватиме технічний супровід виконання загальнодержавної та регіональних програм охорони земель.

Національної програми досі немає

Слід нагадати, що Законом України «Про охорону земель» передбачено опрацювання національної програми з охорони земель. Із 2004 року було розроблено кілька варіантів такої програми, а також Національну програму охорони родючості ґрунтів. Постановою Верховної Ради України від 02.11.04 №2133 ці законопроєкти було об’єднано, але, на жаль, так і не ухвалено. У 2010 році Держкомзем України ініціював роз’єднання цих законопроєктів та виніс розгляд Загальнодержавної програми використання та охорони земель після стабілізації фінансово-економічної ситуації в Україні.

Чи можна назвати таке рішення відповідальним? У підсумку досі проєкт національної програми охорони земель до Верховної Ради так і не подано, хоч, згідно зі статтею 14 Конституції України, «земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави», а згідно зі ст. 168 Земельного кодексу України, «ґрунти земельних ділянок є об’єктом особливої охорони». Не можна допускати, щоб цією особливістю охорони в реальності був брак загальнонаціональної програми та відповідального державного органу.

Отже, введення ринку землі в нашій країні не зменшує, а посилює суспільну потребу в реформуванні практики державного регулювання у сфері охорони ґрунтів та їх родючості. Для задоволення цих потреб та уникнення ризиків погіршення якості та екологічного стану українських ґрунтів доцільно завершити інституційні реформування, підготовку та ухвалення загальнонаціональної програми охорони до набуття чинності закону України «Про обіг земель сільськогосподарського призначення». За основу можна взяти проєкт Національної програми охорони ґрунтів України, розроблений згідно з постановою загальних зборів НААН «Концептуальні засади Програми науково-організаційного та інвестиційно-інноваційного розвитку НААН» від 18.12.2013 року, в якому, на відміну від попередніх проєктів, було передбачено значно більшу відповідальність землекористувачів та місцевих бюджетів за здійснення необхідних заходів.

Надалі потрібна поступова трансформація агрохімічної паспортизації в систему моніторингу ґрунтів на європейських принципах. При цьому проведення агрохімічної паспортизації стане доцільним тільки на замовлення власників або орендарів земельних ділянок, а моніторинг ґрунтів проводитиметься в межах загальнодержавної системи моніторингу довкілля та регіональних програм охорони земель.

Маючи за приклад досвід східноєвропейських країн, для цього потрібний не менш як п’ятирічний період, але завдяки співпраці з міжнародними інституціями можна уникнути багатьох помилок, одержати технічну допомогу та використати досвід інших країн.

Приклад успішності такого підходу — організація Українського ґрунтово-інформаційного центру, який створено на базі Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії імені О.Н. Соколовського» відповідно до випробуваної методології функціонування аналогічних інституцій у європейських країнах.

У сучасному діджиталізованому світі інформаційна підтримка земельної реформи має бути запорукою її відкритості та демократичності. Ця теза повністю відповідає інтересам і держави, і бізнесу, і кожного громадянина.

Святослав БАЛЮК,
доктор сільськогосподарських наук,
професор, академік НААН —
директор Національного наукового центру
«Інститут ґрунтознавства та агрохімії
імені О.Н. Соколовського»,
Микола МІРОШНИЧЕНКО,
доктор біологічних наук,
старший науковий співробітник —
заступник директора з наукової роботи
Національного наукового центру
«Інститут ґрунтознавства та агрохімії
імені О.Н. Соколовського»