ЦІНА ПИТАННЯ

Учасники політичних шоу не шукають істини — вони налаштовані здобути  перемогу

Олександр МАКАРСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»

Перечитуючи нещодавно один із найвидатніших літературних творів, присвячених нашому трагічному минулому — сталінським репресіям, Голодомору, скаліченим радянською дійсністю  долям людей, — повість Василя Гросмана «Все тече», несподівано загальмував: «Ленін у спорі не шукав істини — він шукав перемоги»… Боже, та це ж на сто відсотків філософія наших популярних політичних шоу!

Скажіть, чи хтось з вас чув, щоб будь-який учасник однієї з таких програм сказав опоненту: «А ви маєте рацію… Нам, мабуть, варто скорегувати свою позицію»?    Скажіть, чи хтось з вас бачив, щоб будь-який учасник однієї з таких передач зі справжньою повагою ставився до опонента, не демонструючи тим чи іншим чином свою зверхність?..

Вашим іменем, товаришу Ленін…

Не складним, на перший погляд, виглядає запитання про те, чим приваблюють такі передачі.      Глядачів -  нібито тим, що дають можливість розібратися в суперечливих і складних актуальних проблемах суспільного життя, які пропонують до розгляду ведучі. Політиків — нібито бажанням встановити в спорі істину, напрямок чи навіть алгоритм потрібних дій задля розв’язання проблем, що обговорюються, можливістю продемонструвати свій інтелектуальний  потенціал для зміцнення і розширення електоральної бази.

Та насправді  відбувається інше   через бажання тих, кого ведучі зводять для словесної дуелі, за будь-яку ціну здобути перемогу.Робиться це, ну, прямо за ленінськими рецептами, про які влучно писав на порубіжні 50 і 60 років минулого сторіччя В. Гросман: «Ленина  отличала безжалостность,  резкость, грубость по отношению к политическим противникам. Он   никогда  не  допускал  возможности  хотя  бы  частичной  правоты  своих противников, хотя бы частичной своей неправоты… Ленин  в  споре  не стремился убедить противника. Ленин в споре вообще не обращался  к  своему  оппоненту,  он обращался к свидетелям спора. Его целью было   перед  лицом  свидетелей  спора  высмеять,  скомпрометировать  своего противника».

 «Технологія»  приниження опонентів, прагнення вилити на них якомога більше бруду — «мейнстрим» політичних шоу.  Незалежно від заявленої теми, проблеми, від її актуальності та значущості раз за разом   учасники передачі демонструють небажання чути іншу сторону, її аргументацію, її резони. І діалог за формою по суті перетворюється на  два багатоголосих монологи опонентів, а журналіст-ведучий прагне, аби ми «покуштували» шматочок одного, потім другого з цих монологів, потім знову першого -  і так  до кінця програми. При цьому незалежно від тематики програм і складу учасників,  буквально щоразу екран демонструє різні, описані ще античними риторами, нечесні прийоми ведення полеміки. Дуже часто це підміна тези, тобто переведення дискусії на рейки іншої теми. Поширений прийом  — використання не істинних аргументів, наприклад,  «зручних» цифр, які спростовують статистику іншої сторони, але чи вони є правдивими - питання…

Де  вона, істина?

І чи може  глядач перед домашнім екраном або представник «простого народу» в студії розібратися у потоці фактів, аргументів, звинувачень, образ, емоцій, що часом на грані афектів, у тому, де  вона, істина?..

Тому рішення, кому вірити, ця пересічна людина приймає на підставі того, яким політичним силам співчуває, кого вважає «своїм», кого — «чужим». 

Будь-яку інформацію людина сприймає не «просто так», а пропускаючи  почуте-побачене  крізь призму, крізь фільтр  своїх психологічних установок.

Почуте, спостережене ми сортуємо: це підтверджує мої погляди, це — суперечить, і нарешті — по відношенню до отриманої інформації ще не має  психологічної установки.

У першому варіанті аргументи на користь моїх поглядів виступають новим свідоцтвом того, що я розумний, правильний. У протилежній, другій ситуації йде атака на мої норми, цінності. Відповідно ставимося і до тих, хто є «нападниками».

Саме психологічні механізми захисту своїх установок  формують інтерес і «режим найбільшої сприятливості» до висловлювань «своїх» за поглядами й ворожість до «чужих», а в результаті — необ’єктивне сприйняття тих і тих. Першим приписуються неіснуючі чесноти, другим — відмовляють в об’єктивності часом попри беззаперечні факти. Цим перекосам може запобігти спокійний, ∂рунтовний аналіз аргументів — серйозна розумова аналітична робота. Але через специфіку  тієї форми телевізійного видовиська, яким є ток-шоу, його темпоритму екранне дійство тут насамперед збуджує емоції, а двобій у студії — змагання опонентів підштовхує до того, щоб уболівати за однодумців. А коли вболіваєш, своєму гравцю пробачиш фол, чужому — ніколи. Таким чином, де-факто політичні шоу виступають в цілому не інструментом пошуку істини, корекції позицій, їхнього зближення, а в основному - засобом закріплення установок, їхньої консервації, статичності. Не інструментом корекції поглядів відповідно до реалій буття, а чинниками подальшої поляризації людей з різними поглядами на суспільно-політичну, економічну ситуацію. Та з цього не випливає, що автор вважає нібито  політичні ток-шоу взагалі в ефірі не потрібні. Я лише проти нереального сприйняття цих програм, як засобу отримати реальні відповіді на серйозні питання дня. Я лише проти їхніх надмірних претензій на це. Вони, насамперед, шоу, їхні ведучі — не оракули,  а лише ноумени-професіонали, у яких «просто такий бізнес». Для політиків передачі такого виду — інструмент піару.

А от глядачі, хотілося б, щоб дивилися на ці екранні видовиська, як на змагання, гру, не сприймаючи її упереджено. Підвищений інтерес до програм, про які пишу,  свідчить: люди бажають усвідомлювати суспільно-політичну та економічну ситуацію, аби краще адаптуватися до неї чи змінювати її. Проте політичні ток-шоу для цього далеко не оптимальний інструмент, бо в студійних баталіях, на жаль, зовсім не часто народжуються істини.