Мої діди не повернулися з війни. Коли бачу, як син на зустрічах з ветеранами тягнеться до чужих дідусів, роздивляється їх бойові нагороди, просить сфотографуватися разом з ними, стискається серце: ми не знаємо навіть місць поховань воїнів нашого роду. Одне заспокоює: у слов'янських традиціях доглядати солдатські могили й пам'ятники полеглим. Ми приносимо квіти до обелісків невідомих героїв у Чернігові і віримо, що чиясь вдячна рука покладе квітку там, де знайшли вічний спокій наші рідні.

А нещодавно довелося побувати у селі Загребельна Слобода Щорського району. Тут проблема постала в іншому ракурсі: колись великий населений пункт зустрів пусткою. Розвалені хати, зарослі обійстя. Лише у кількох будиночках доживають віку шість пенсіонерів, уже зовсім недужих. Але два пам'ятники загиблим у Великій Вітчизняній війні воїнам дбайливо доглянуті - працівники Новоборовицького лісництва Корюківського держлісгоспу постаралися: пофарбували, обсадили декоративними кущами. На час нашого приїзду там якраз поралися учні шкільного лісництва. Побачена картина здалася дуже правильною: правнуки мають доглядати дідівські могили.

Та якби хтось з полеглих жителів села міг повернутися хоч на мить і поглянути на край свого дитинства і юності, за який віддав життя - чи втішений був би побаченим? Що сказав би нащадкам, які не зуміли розпорядитися великим даром мирної праці на землі-годувальниці, не приросли до неї, не зберегли село? "Хіба за це ми воювали?" - запитали б печально.

Скільки таких докірливих слів нечутно лунає у селах, які зникли з карти України? Хочеться вірити, що вони колись відродяться - нехай з іншими назвами й новими традиціями - і хоч нашим далеким нащадкам не буде соромно перед пам'яттю захисників.

У День Перемоги старенькі останні жителі Загребельної Слободи згадають і пом'януть загиблих, розкажуть їм про свої болі й скорботи. У селі вони як на полі бою - залишилися до кінця. І не їх вина, що вже не зімкнути поріділі ряди.

Гірко думати про те, що колись настане 9 Травня і вже не буде кому схилити голову біля пам'ятників. Пролетять над опустілими хатами бернесовські журавлі й не залишиться прогалин у їхніх рядах. Тільки вітер гулятиме безлюдними вулицями. Та старий криничний журавель посеред села вдивлятиметься у далечінь, сподіваючись, що молоді дужі руки витягнуть відро з джерельною прохолодою і вона стане справжньою живою водою, котра оживить завмерле життя. І пам'ятники загиблим солдатам перестануть бути водночас пам'ятниками селу, котре перестало існувати.