ПЕРЛИНА

Гідрологічна пам’ятка природи Тернопілля — бездонні озерця — навіть ученим не відкриває своїх таємниць

На Тернопільщині можна, як-то кажуть, на пальцях перерахувати природні озера. Найбільш знані карстові, що у селі Вікно Гусятинського району. Їх тут називають вікнинами, перлиною Подільських Товтр. Вони бездонні, ніколи не замерзають, мають кришталево чисту воду з високою мінералізацією, оповиті численними народними переказами. Ці озерця досконально не вивчені, а отже, захоплюють незвіданістю, таємничістю, викликають зацікавленість і в науковців, і в любителів природи, і в туристів.

На поверхню з глибин

У природі, як відомо, існують певні гірські породи, які здатні розчинятися у воді. На Тернопільщині такими передовсім є гіпс і вапняк. У процесі вимивання чи розчинення підземних порід водою утворюються порожнини: печери, лійки, гроти, ніші. В природному заповіднику «Медобори» на Тернопіллі є, до слова, три печери. 1969 року жителі села Крутилів Гусятинського району в пошуках вапняку для випалювання вапна натрапили на таку печеру. Покликали спелеологів. Ті встановили, що стіни печери повсюди вкриті кальцитовим драпіруванням, є тут сталактити та сталагміти.

Саме через білі кальцитові кульки печеру назвали «Перлина». Вона вертикальна і є прекрасним сховком для кажанів. Ще одну печеру, але вже поблизу гори Соколиха, майже 15 років тому відкрив колишній співробітник заповідника Степан Сторожук. Наймення він дав їй, як і рідній доньці, — Христинка. А серед місцевих жителів століттями ходить легенда, що десь у Медоборах є величезна печера, яка захована за залізною брамою й яку охороняє жаба. Хтозна, можливо, колись вдасться-таки її комусь знайти.

Але в цьому матеріалі розповім не про печери, мене зацікавили карстові лійки. Тож повернімося у Вікно.

Ще кілька століть тому цей населений пункт називався Зелена Грушка. Турецько-татарські набіги зруйнували поселення вщент, загинули всі жителі. Згодом, як кажуть народні перекази, тут вирішив поселитися риболов, якого привабили місцеві озерця. З місцевої гори Гостра ці заповнені водою блакитні заглиблення нагадували своєрідні вікна. Так відроджене село й отримало назву Вікно, а самі озерця місцеві селяни називають вікнинами. Ці карстові лійки мають правильну конусоподібну форму. Начальник наукового відділу природного заповідника «Медобори» Ярослав Капелюх зазначає, що лійка закінчується отвором, діаметр якого може становити навіть трохи більше одного метра. Цей отвір заглиблюється у вапняк, а відтак тріщинами-ходами вода йде у підземні горизонти або виходить на поверхню у вигляді струмка чи стікає в річку. Якщо ж лійка опиняється нижче рівня грунтових вод, то виникає зворотний процес. Власне, у вікнинах вода не тече в лійку, а витікає знизу, піднімаючись на поверхню.

Вода у вікнянських озерцях має високу мінералізацію, бо розчиняє в собі велику кількість вапняків. На смак досить своєрідна, до того ж будь-якої пори сталої температури — 10–12 градусів. Тому взимку вікнини парують, а влітку вода в них доволі прохолодна. Очам теж приємно споглядати ці озерця. Одне з них заворожує блакиттю, друге — зеленуватим забарвленням. На їх колір, напевно, впливають мінералізація й природне освітлення.

Природа має свої таємниці. Фото автора

Чи повернеться екорай

Давніше тут було 11 таких озерець різних розмірів. Кожна з цих лійок викидала довкола себе сотні кубометрів води. На площі понад 50 гектарів утворилася завдяки цьому природна трясовина, де буяла болотна рослинність, де було привілля для численних птахів, комах, жаб, черепах і інших істот земних, водних і небесних. Такий собі екологічний рай. Та у 1970–1980-х роках у цій місцині розгорнули свою діяльність меліоратори: проклали дренування, воду опустили на понад півтора метра. Коли трохи осушили, взялися бульдозерами загортати вікнини, вирівнювати долину. Місцевий колгосп почав нові гектари освоювати, розорювати, садити капусту, огірки, помідори, іншу городину. Коли ж овочі на низинному болоті перестали давати врожаї, вирішили засіяти поле травою. З’явилися луки, на яких заготовляли сіно. Згодом цю ділянку землі відвели під пасовище. Вигоди отримали — пшик. А шкоди заподіяли непоправної.

На щастя, не всі карстові озерця впали під грізним бульдозером. Три найпотужніші все-таки не піддалися. І нині маємо змогу їх споглядати.

До них я з Ярославом Капелюхом приїжджав цього року вже двічі. Ранньою весною бачив тут багато різних птахів і посеред них, зокрема, як білого, так і чорного лелеку. Нині біля лійок гніздяться хіба чайки та плиски. Але колишнє навколишнє болото, припускає Ярослав Іванович, напевно, генетично закладене в крилатих як одна із зупинок під час весняних та осінніх їхніх міграцій. Тоді можна спостерігати великі зграї шпаків, куликів, дроздів, лелек… Орнітолога Ярослава Капелюха, певна річ, це тішить. Дренажна система, яка збирала воду з цих полів, з десятиріччями почала замулюватися, стає непридатною, в деяких місцях відновлюється навіть болото, впродовж цілого року стоїть вода, вгору пнеться очерет, осока, інші багаторічні болотні рослини. Меліоративні канали також замулюються, стають мілководними, їхні береги осипаються.

Болото потихеньку відвойовує втрачені через меліорацію свої колишні позиції. Чи відновиться цей унікальний природний комплекс повністю? «Ніхто не в змозі передбачити процеси відновлення біоценозів, це справа суто самої природи», — зауважує Ярослав Капелюх. Але колишня трясовина потрапила під розпаювання. На більшості гектарів нині вікнянці випасають худобу. Місцеві фермери починають ці осушені колись землі знову орати. Природознавці, ясна річ, стверджують, що для екосистеми це погано. Ідеальний варіант: загорнути всі меліоративні рови-канали, подбати про рекультивацію, земельні паї викупити й дати змогу утворитися болоту й створити тут заповідну зону. Але це радше рожева мрія.

Бездонні та засмічені

Вікнянські карстові лійки — гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення. Звідки нуртує вода в них? Яка їхня глибина? Це місцевих жителів (і не лише) цікавить багато років. Ще на початку ХХ ст. сюди приїжджали фахівці з Відня, аби знайти відповідь, але марно. Три роки поспіль уже нашої доби озерця прагнули досліджувати київські гідроспелеологи. Адже припускають, як каже заступник директора з наукової роботи природного заповідника «Медобори» Галина Оліяр, що під вікнинами є ще внутрішні порожнини, заповнені водою. Власне, вони хотіли знайти ці печери, проте отвір самої лійки став надто вузьким. Доклалося до цього не лише замулення, а й людська безвідповідальність, безкультур’я, недбалість. Гідроспелеологи витягували звідти не лише гілляки, різний непотріб, а й навіть залізну балку, шини. Цілу машину сміття відтак вивезли. Озерця почистили, але заглибитися в них не змогли.

Вікнини потребують гідроспелеологів, науковців, природоохоронців. А також — туристів і самих вікнянців. І передовсім треба здолати нашу страшну звичку — смітити де завгодно. Блакитно-зелена гладь озерець потерпає від усілякого непотребу. До дев’яностих років минулого століття у вікнини заглядали плакучі верби, дивилися явори. Тепер про це хіба нагадує один сухий явір. Навколишня територія також потребує впорядкування. Аби сільська худоба не обсувала береги унікальних лійок, колись їх обгородили риглями — дерев’яними горизонтальними жердинами. Тепер цей тин розвалився й жердини звисають розкидані чи лежать будь-як і будь-де.

Ще здалеку побачите, що одна з вікнин обмурована, над нею піднімається увись брама із силікатної цегли, яку вінчають два хрести. Майже 20 років тому місцева релігійна громада звела таку споруду, й щороку тут на Водохреще відправляють Богослужіння та освячують воду. Проте в цій добрій справі є й чимала ложка дьогтю. Адже, обмурувавши береги, водночас, по суті, припинили поверхневий стік води, через що тепер на поверхні озерця збирається багато водоростей.

Вікнянський сільський голова Богдан Ющак щодо впорядкування території навколо унікальних карстових озерець хіба руками розводить. Каже, що «планують трохи окультурити цю місцину: огорожу оновити, обсадити деревами, знаки виставити». Як буде насправді, покаже час.

У них умивався Іван Франко

Ці карстові озерця унікальні не лише в геологічному, природоохоронному та естетичному сенсі. Вони разом з місцевими жителями бережуть пам’ять про історичні події, видатних людей. Часто до них навідувався Іван Франко. Місцевий краєзнавець Ганна Чемера пам’ятає розповідь свого прадіда, який бачив, як одного дня ще до сходу сонця Іван Якович йшов до вікнин босим. Зв’язані шнурками черевики він перекинув через плече. І часто вмивався у чистій воді карстових озерець. Принагідно зазначу, що за його життя Вікно належало знаному галицькому письменникові, правнику та послу (депутатові) австрійського сейму Іванові Федоровичу. 1883–1884 років Великий Каменяр жив у тутешньому маєтку дідича, писав його біографію.

Переказів про озерця у селі існує кілька. Ганна Чемера колись від однієї старенької односельчанки записала пісню, яка переносить нас у час турецько-татарських набігів. Укотре вороги напали на село, двом сестрам-бранкам відрізали коси й кинули у вікнини, мати, відтак, завжди приходила сюди й оплакувала долю своїх доньок. Але чи не найпоширеніший у Вікні переказ про бездонність озерець. Одні стверджують, що повз ці водойми бричкою їхав пан, другі — що пані. Але далі вже зміст збігається. Тож хтось з них вирішив напоїти тут своїх коней. Несподівано тварини зірвалися й шубовснулись у воду. За кілька днів виловили їх аж у річці Збруч за 25 кілометрів від місця оказії.