Проголошення незалежності України, 30-річний ювілей якої відзначатимемо 24 серпня, є логічним завершенням багатовікового процесу українського державотворення. Знаковим етапом на шляху до омріяної самостійності стало бурхливе ХХ століття – Українська революція 1917–1921 років, проголошення незалежності Української Народної Республіки, вимушений відступ її за кордон, окупація України більшовицькою Росією…
Проте, державотворча ідея отримала свій подальший розвиток в екзилі (за кордоном), де у міжвоєнний час сформувалася потужна українська діаспора на чолі з визначними учасниками визвольних змагань, які сприймали незалежність як найвищу цінність, а боротьбу за неї як реалізацію законного права українців на суверенну державу.
Архівні документи свідчать про активну діяльність зарубіжних українців, які на чужині об’єднувалися в громадсько-політичні організації для моральної та матеріальної підтримки своїх співвітчизників у боротьбі за незалежність України. Серед них: «Організація державного відродження України» (США), «Українське національне об’єднання Канади», «Український визвольний фонд» (Канада), «Союз українців Великої Британії», «Союз українок Франції», «Союз українських емігрантських організацій в Ч. С. Р.» (Чехословаччина) та ін.
Так, у своїх зверненнях представники цих організацій називали себе не «біженцями», а «активними борцями за визволення свого народу», що прагнули до об’єднання всього українства, незалежно від місця проживання та політичних поглядів.
Потужним осередком реалізації ідеї національної єдності та збереження державницьких традицій став Державний центр Української Народної Республіки в екзилі (1921–1992 р. р.), створений з метою відновлення незалежності України, активної політичної і дипломатичної роботи, спрямованої на формування національної свідомості українців як в Україні, так і поза її межами.
Саме останньому президенту Української Народної Республіки в екзилі Миколі Плав’юку належать слова, що повна незалежність України передбачає, окрім економічного, науково-освітнього (мова, віра) і оборонного, зміцнення нашої держави у світі: «…повна незалежність – це всесторонній розвиток дружніх взаємин з демократичними країнами світу та усіма західноєвропейськими державами, як опорою для світової демократії», а відтак – світова демократія неможлива без України.
Після здобуття Україною незалежності, Микола Плав’юк на урочистому засіданні Верховної Ради України 22 серпня 1992 р. передав «Грамоту про складення повноважень і припинення діяльності Державного центру Української Народної Республіки в екзилі» (що понад 70 років за кордоном зберігав і примножував традиції української державності) першому президенту незалежної України Леоніду Кравчуку. У своїй промові в той історичний для всього українства момент він наголосив: «Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки».
Таким чином Грамота про правонаступництво засвідчила неперервність традицій українського державотворення.
Сьогодні, коли як і сто років тому, Український народ збройно боронить суверенітет і територіальну цілісність власної держави, ми не маємо право забувати уроки історії про важливість об’єднуючої національної ідеї, відсутність якої колись призвела до втрати української державності. Пам’ятаймо ж слова одного з ідеологів та лідерів українського націоналізму, визначного борця за незалежність України у XX столітті Євгена Коновальця:
«У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії». Нині це висловлювання особливо актуальне як ніколи.
Віра ФАЗЛЄЄВА,
провідний архівіст ЦДАЗУ
для "Урядового кур'єра"
Ми в Google+