Не перший рік приходжу на Байкове кладовище (а мені вже за п'ятдесят), щоб уклонитися близьким, колись добре знайомим і просто давнім друзям. А все розпочалося ще зі студентських років, коли довідався, що на Байковому поховано не аби-кого, а самого тоді забороненого комуністичною владою Михайла Грушевського — українського історика, громадського та політичного діяча, Голову Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918). Його праці у студентські роки тихцем читав з-під поли.

Згодом брав участь у перепохованнях Юрія Литвина, Василя Стуса, Олекси Тихого на Байковому 19 листопада 1989 року. До слова, вчора з того дня минуло понад чверть століття. Пригадую, тоді мій викладач Анатолій Погрібний показав нам, студентам, на пагорбку скромні могили Бориса Грінченка та його рідні. А це неподалік центральної алеї, де через могилу височіли пам'ятники діячам радянської доби. Десь з поміж них, тих пишних надгробків, знайшли могилу тещі Петра Шелеста, лідера українських націонал-комуністів часів хрущовської відлиги. Його прах дозволили перевезти з Москви лише на зорі української Незалежності. Прикро було бачити, що на непоказному вкрай малолюдному перепохованні Петра Юхимовича був лише один із колишніх високих партійних і державних функціонерів, яких достобіса Шелест привів до влади.

Отоді й задумав я видати ілюстрований настінний календар історичних пам’яток Байкового кладовища. Бо й справді, тут знайшли вічний спокій особистості, які спричинилися до розвою й утвердження в світі нашого народу. Та з ілюстрованим календарем у мене не вийшло, хоч з фотографом і зробили підходящі світлини, проте в останній момент підвів видавець. Як завше, все звелося до браку коштів!

Та найбільше мене непокоїть те, що останнім часом на Байковому цвинтарі орудують цілі банди нелюдів, які руйнують і грабують пам’ятники, паплюжать могили. Кілька років тому з нагробка Лесі Українки напередодні річниці смерті поетеси вандали поцупили чотири бронзові деталі у вигляді гірлянд, а з могили письменника Євгена Гуцала вкрали цілий пам’ятник – бронзову постать жінки у скорботі. А нещодавно прочитав у газеті, що хтось із киян звернувся до правоохоронних органів, бо на могилі родича пропав бронзовий нагробок, який коштував 180 тисяч гривень.

Цій сваволі неповаги до «мертвих, і живих, і ненарожденних» немає кінця-краю. Нині, трішечки перефразовуючи Гете, можна хіба що сказати: «Люди скаженіють за метал». Адже через кольоровий брухт вандали і нівечать могили. У поліції кажуть, що кольоровий метал із надгробків крадуть доволі часто: «За 10 місяців цього року за фактом розкрадання з Байкового кладовища було розпочато 14 кримінальних проваджень, з яких 5 – наруга над могилою, а 9 – крадіжка. За весь минулий рік відкрито 18 таких справ».

Одначе директор Байкового кладовища Андрій Юхимчук звертає увагу на те, що останнім часом довкола цвинтаря розплодилося багато пунктів прийому кольорових металів.

Що тут скажеш! Докотилась Україна до самої ручки. Врешті-решт потрібно щось робити, бо на тому світі буде нам, сущим, непереливки за скоєне. Повірте!

Ярослав ОРОС
для «Урядового кур’єра»