Нині, коли Україна де-факто у стані країни, що воює, глибше усвідомлюємо крилатий вислів, що під кулями і снарядами атеїстів немає. Тож можемо належно оцінити мужність і жертовність священика Омеляна Ковча, який зголосився стати капеланом в Українській Галицькій Армії. «Знаю, що вояк спокійний, коли на лінії фронту бачить лікаря і духівника», — пояснював свій вчинок патріот і душпастир, який, на відміну від деяких «рускіх батюшок», усвідомлював, що людина в рясі не може брати в руки зброю.
Бог зберіг Омеляна Ковча від куль і смертельного тифу, яким перехворів панотець, і не дав озлобитися навіть після поразки національно-визвольних змагань українського народу. Його призначили парохом греко-католицької парафії в містечку Перемишляни на Львівщині, серед 5 тисяч жителів якого українці офіційно становили лише п’яту частину. Тож священик сповна відчув, як ставились у тодішній Польщі до його одноплемінників, яких на їхній власній землі вважали людьми другого сорту.
На відміну від сіл, де влада забороняла будувати українські храми, однак корінні жителі не відчували себе національною меншиною, серед містян кількісно переважали поляки, євреї та сполячені католики-українці. Як з гіркотою пояснював це відступництво земляків Омелян Ковч, «тікали від нас, як загублені вівці, упосліджені через віру, мову, національність, не маючи праці, заробітку і духовного берега».
За Польщі у будинку священика провели понад 40 обшуків, бо навіть діяльність суто культурно-освітньої «Просвіти» і українських кооперативів влада вважала підривною. Як замах мало не на «основи державності» розцінили спорудження під керівництвом Ковча за одну ніч у селі Сивороги греко-католицької церкви, точніше, каплиці. Вона стала альтернативою костьолу — до того єдиній релігійній споруді в цьому населеному пункті, де жили переважно українці греко-католицької віри.
На відміну від ксьондзів, які не бідували, маючи пожертви від заможної пастви і державне фінансування, Омелян Ковч запам’ятався тим, що сам ходив за плугом, обробляючи закріплений за парафією земельний наділ. Тим вищим виявом людяності та уроком доброти для парафіян стали кілька круглих сиріт, що ними опікувався священик, у якого було шестеро власних дітей.
Омелян Ковч ніколи не вчив ненавидіти навіть неправедного сусіда, однак закликав не бути безвольним хазяїном, якого прохані й непрохані гості виштовхали з-за стола у власній хаті: «Будь сильний, стій твердо на своїм своїми ногами, май відвагу боронити своє місце господаря на цій землі». Здавалось би, у не раз принижуваного за часів Польщі панотця, як і в його парафіян, накопичилося чимало образ і гніву на владу та її представників і прислужників у Перемишлянах. Та коли після нападу Німеччини польська державність розвалилась і дехто з українців кинувся мститися найбільш одіозним землячкам, грабуючи їхні обійстя, Омелян Ковч виголосив гнівну проповідь: «Думав, що виховав вас добрими християнами, а тепер мені соромно за такі вчинки, що ганьблять нас перед Богом». Уже наступного дня більшість відібраного майна повернули власникам-полякам, що стало добрим уроком християнського прощення для одних і щирого милосердя — для інших.
За часів німецької окупації Омелян Ковч видав щонайменше шість сотень довідок про хрещення євреїв. Нацисти знищували юдеїв, а якщо національність не можна було визначити за зовнішнім виглядом, цей документ рятував життя.
Наприкінці 1942 року за доносом когось із тих, хто вважав себе «щирим християнином», Омеляна Ковча заарештували. Так він опинився у концтаборі Майданек, де, важко працюючи нарівні з іншими в’язнями, після повернення з роботи у закутку барака відправляв богослужіння і сповідував та причащав охочих.
1944 року, коли биті на всіх фронтах гітлерівці знову почали шукати порозуміння з українцями, митрополит Андрей Шептицький спробував визволити Омеляна Ковча. Однак парох Майданека вважав, що має виконувати свою місію: «Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Тут я бачу Бога, який один для всіх нас без огляду на наші релігійні відмінності. Хіба це не благословення? Я дякую Богові, що послав мене сюди».
Ми в Google+