ПОДІЯ. У Києві проходить виставка знімків — переможців найпрестижнішого у світі конкурсу фотожурналістики WORLD PRESS PHOTO.

«Це не просто конкурс фотографій — він висвітлює події у світі, в якому дуже багато горя, і від цього нікуди не подінешся. Ось і знімок, де кидають, немов сміття, тіло дитини на купу мертвих, — із біди в Гаїті, коли від землетрусу там загинуло 100 тисяч людей». Так голландець Ерик де Кройф, менеджер щорічного проекту WORLD PRESS PHOTO, який представлений у Києві вже втретє, відповів на запитання, яке чує не тільки в Україні: чому так багато на медійному фотовернісажі негативних сюжетів?

Відвідувачка виставки: «Ось такими бувають люди у мозаїці натовпу». Як на знімку Уве Вебера (Німеччина). Фото Володимира Заїки

Щодо світових подій, асоціативно пригадався прадавній діалог відважного полководця Александра Македонського, який творив їх, завойовуючи у військових походах чужі землі, і філософа Діогена, котрий збагачував світ неабияким своїм розумом, не виходячи з оселі-бочки. «Проси, що хочеш!» — вигукнув воєвода, захоплений мудрістю Діогена. «Відійди трошки, ти мені застуєш сонце», — теж попросив той співрозмовника…

Знімок Кеннет О'Галорана (Ірландія) в інсталяції нашого фотокора. ФотоВолодимира ЗАЇКИ

Звісно, фотожурналістиці не оминути увагою природних стихійних лих, екологічних та інших катастроф, спричинених людьми, «гарячих точок» тощо. Інформуючи про них, заради найвлучніших кадрів фотокореспонденти ризикують життям і нерідко втрачають його. Але при цьому їхня роль попри все вторинна, бо вони — на повідку тих подій, усі обслуговують їх, висвітлюють одне і те ж, хоч і по-різному в міру таланту, відваги, везіння та усіляких інших факторів.

Лікарняна палата в Непалі. Цю дівчинку зігріли теплом чуйності. А скылькы на Землі дітей замерзають у людській байдужості...Знімок Мадс Ніссен (Данія). Фото з сайту WORLD PRESS PHOTO

Та світ нашої планети і людських особистостей та доль зокрема надто різноманітний, щоб хором націлювати в ньому фотооб’єктиви переважно на біди.

А от знайти чи відкрити подію самому, вражаючу неймовірним не жахіттям, а торжеством світла, людяності, оптимізму, в якомусь місці, де оригінальне й неповторне ніби й не очікується… На фотовиставці в галереї «Лавра» мене не відпускали від себе саме такі знімки. 

На світлині ірландця Ендрю Мак-Коннела — шматок простору, відділеного від нечупарної людної вулиці з облупленими будинками лише зеленим пластиковим парканом. Там, неподалік сміттєвого контейнера, — «репетиційна зала» віолончелістки єдиного в Центральній Африці симфонічного оркестру, ще 1994 року створеного в Конго його нинішнім диригентом з музикантів-аматорів, котрих тоді було кілька десятків, а нині — вже 200.

Зворушлива творча знахідка Аміт Шааль з Ізраїля — «аплікації» архівних фотографій на місцях їхніх зйомок через роки. Ось повз штахетник обійстя поблизу Хайфи біжить по тротуару хлопчик у 2010-му, минаючи свою ровесницю із 1949-го, «вживлену» біля «свого» відрізка цієї огорожі.

А якою сучасною шекспірівською драматургією дихають кілька знімків Мадс Ніссен із Данії! Перший, опублікований у данській газеті, де з гідроцефальною головою півторарічна дівчинка без імені, від якої відреклися батьки при народженні, так вразив жінку-посадовця, що вона поїхала до цієї нікому не потрібної крихітки в Непал. Назвала її Вікторією, домовилася у головній нейрологічній клініці про операцію, а доки малу готували до хірургічного втручання, була поряд, спала з нею на лікарняному ліжку. У цієї незабутньої історії невеселий кінець: Віка померла в Непалі від серцевого нападу за кілька днів після повернення своєї доброї феї до невідкладних службових обов’язків у Данію. Але дівчинка відійшла з білого світу щасливою, хай навіть неусвідомлено: адже несподівано стала для когось рідною, їй подарували увагу, любов і материнське тепло.

Людство ледь не щодня здригається від жахливих катаклізмів, які збирають у дорогу фотожурналістів, щоб ми дізналися про це детально. Але на планеті у мільйон разів більше місцин, людей і подій із наснагою оптимізму. Проте до них протоптуються стежки самотужки.