Перше, чим зацікавила мене прем’єра Тернопільського академічного драмтеатру ім. Тараса Шевченка, — автором. Адже він наш сучасник. Мирон Лисак живе у Львові, за фахом механік. Але знається на пері не гірше, ніж на роботі механізмів. Для себе в літературі обрав жанр оповідок, який дає змогу розповідати життєві історії.
За мотивами чотирьох з них підготував п’єсу «Дитина в дарунок». Поставити її взявся режисер Сергій Кузик. За три десятиріччя творчої діяльності пан Сергій створив чимало вистав у театрах Києва, Чернігова, Івано-Франківська, Коломиї. Йому подобається працювати саме із сучасними авторами. Впевнений, що театр має відчувати пульс сьогодення, інакше помре.
Канву вистави сплела подія, що трапилася на Прикарпатті — мати принесла жертву заради рідної доньки та її сім’ї у такий спосіб, що народила їй дитину.
Лише шестеро персонажів постають перед глядачем. П’ятеро з них — представляють три покоління кревних дорослих людей. Мудрістю і життєвим досвідом виокремлюється дід Іван (образ втілили актори Василь Гураль і Микола Петрушенко). «Як у вас, молодих, усе швидко: дітей викидаєте, дружин міняєте, батьків забуваєте, друзів продаєте», — бурчить він до Богдана (актори Володимир Процюк і Дмитро Чоповський). Це парубок, закоханий у дідусеву внучку Оксану (Алла Кулішевська та Юлія Хміль). Власне, вони й створили проблему: після одруження ніяк не можуть дочекатися нащадка. Мати Одарка (актриси Оксана Сачко та Оксана Малінович) навіть намовила доню звернутися до екстрасенса. Провидиця (роль зіграли Ірина Складан і Світлана Обуховська) безапеляційна: народити дитину доньці повинна мати. І та готова у свої доволі зрілі роки зробити це. Вона знає, що її чоловік Гриць — «політик місцевого значення» (заслужений артист України Сергій Андрушко та актор Віталій Луговий) зраджує, але жінку це не зупиняє, Одарка від нього вагітніє, лише б не розпалася сім’я її Оксанки. Та молода родина дочекається-таки власної дитини. Ця новина ощасливить усі три покоління.
І автор, і режисер-постановник жанрово визначили виставу як трагікомедію. Сергій Кузик твердить, що дуже любить, аби глядач із театру виходив з повним позитивом.
Музичне оформлення, пісні — невід’ємна складова спектаклю. У виставі домінує славнозвісне болеро «Бесаме мучо». Хоч дуже люблю цей твір, але у виставі він мене, даруйте, замучив частим звучанням. До того ж сценічний твір має галицьке підгрунтя, а тут, згадую, домінував все-таки не цей закордонний твір, а українські пісні, зокрема повстанські. Тож дивно, що у спектаклі так і не знайшлося місця українській пісні-душі, яка б на кону творила єдине достовірне тло оповідок.
Ми в Google+