КАРБ

Відомий письменник Роман Лубківський перейнявся створенням сільського храму-музею сакрального мистецтва

«Село моє лежить у Бога на долоні, хоч є в нього рай, він тут хотів би жить», — так щиро і навіть зухвало може сказати лише той, хто справді залюблений у місцину, де вперше побачив сонце земного життя. Цікавим ще й координати повідомить, що цей населений пункт — «в ярах поміж полями». Для відомого українського письменника, державного та громадського діяча, лауреата Шевченківської премії Романа Лубківського село Острівець на Тернопіллі, мабуть, більше, ніж родиме. Це та пристань,  з якої його душа черпає наснагу.

Роман Мар’янович нині зізнається, що багато літ був зв’язаний з рідним Острівцем радше невидимою душевною сув’яззю. Адже життя водило його різними трасами. Так, зрештою, має бути, бо людина повинна знайти себе, розкрилитися у праці. Але як важливо збагнути, що літа не розмагнічують, а навпаки, сильніше притягують до рідного краю. Роман Лубківський відчув це: кілька років тому в нього визрів задум створити в тутешньому костелі храм-музей сакрального мистецтва.

Цю споруду зводили впродовж 1830—1835 років. Для будівництва використали місцевий камінь, до якого дуже добре, за словами архітектора Михайла Яремка, прилягає цемент і не дає тріщин. Але людська недбалість, войовничий атеїзм поглумилися над храмом. Десятиліттями колишній колгосп тут зберігав збіжжя, яке розпирало стіни. Понівечили й розп’яття, кам’яні фігури. Партійні активісти хіба не могли дістатися фронтону, де на висоті понад 8 м височіла скульптура Ісуса Христа з палаючим серцем і простягнутою долонею. Цей вцілілий самотній образ Спасителя тривалий час дивився з храму на дорогу та людей, що проходили повз.

На щастя, у добрій справі відновити тутешню святиню Роман Лубківський знайшов серед краян однодумців. Із вдячністю називає імена сільського голови Михайла Турчака, майстрів-будівельників Івана Олійника, Ігоря Качурівського, інших.

За останні роки на храмі вдалося замінити покрівлю, відреставрувати центральну частину споруди, фасад. Оновили й основну складову бані, що тримає хрест. Цей хрест, як і вхідні ворота, теж відреставрували і цьогорічного серпня у присутності Романа Мар’яновича, місцевої релігійної громади, а також численних гостей освятили. Навколо храму з’явився й новий кам’яний мур, оновили стару металеву огорожу. Відновили дзвіницю. А ось доля дзвонів не відома, в селі подейкують, що їх заховали-закопали з початком Другої світової війни.

Неподалік костелу стоїть православна церква. Цікаво, що на початку ХХ ст. місцеві селяни переобладнали під неї панський шпихлір (комору). «Нині з двох шпихлірів творимо цілісний храм української соборності», — зазначає Роман Лубківський. Поетову образність легко пояснити: Острівець теж не обминули релігійні чвари, тепер усі конфесії матимуть храми. Адже в колишньому костелі відправляють святу літургію греко-католики. До того ж, ця релігійна споруда стане й осередком церковної культури. Кажучи інакше, тут відбуватимуться Богослужіння й водночас працюватиме постійна експозиція.

Роман Лубківський бачить у музеї сакрального мистецтва виставлені вцілілі чи фрагменти хрестів, розп’ять, іконостасів, образів, інших релігійних предметів, речей, які вірянам вдалося зберегти. Мають бути тут відтворені й чудотворні ікони Теребовельської, Зарваницької та Почаївської Матері Божої.

Прикметно, що відомий літератор прагне створити в рідному Острівці не лише музей сакрального мистецтва, а й краєзнавчий. Адже це село подарувало українству й таку видатну постать, як священик Іван Волянський, який був добре знайомий з Іваном Франком, заснував на Американському континенті першу греко-католицьку парафію та першу українську газету. Його наступник о. Платон Карпінський мав найбільшу в тодішній Галичині бібліотеку. Ще один священно?служитель і релігійний діяч — єпископ Ізидор Борецький походив з Острівця. Добру славу селу принесли й брати Гжицькі: Володимир — письменник, а Степан — біохімік. У місцевій школі діє кімната-музей Володимира Гжицького.

Але про своїх знаних земляків односельці зібрали стільки матеріалів, що  у шкільному музеї вони  не  вмістяться.

— Наш край дає величезні можливості для патріотичного виховання, — ділиться думками Роман Лубківський. — Не такого, я б сказав, мітингового, декларативного, а предметного, сутнього. Адже ми не просто перегортаємо сторінки історії, на них зупиняємо власний погляд і хочемо більше дізнатися про минувшину та теперішнє.