Канцлер Ангела Меркель — політичний феномен ФРН: з науковця, яка до падіння Берлінського муру і гадки не мала про велику політику, вона менш ніж за два десятки років перетворилася на прагматичного, жорсткого і впливового політика світового масштабу.

Прагматизм і розрахунок

Зі шкільних років Ангелі Меркель були притаманні цілеспрямованість, енергійність, прагматизм, твердість характеру. Життя в НДР виховало і сформувало її, загартувало силу волі, навчило жорсткої самодисципліни і мовчання. Адже за часів НДР Меркель, за її власним визнанням, була пасивним опонентом режиму.

В екстремальних ситуаціях вона вміє знаходити правильні слова, діяти рішуче й наполегливо, демонструючи здатність спрогнозувати події. Меркель — чудовий аналітик, а її науковий склад розуму став ключем до політичного успіху. До розв’язання проблеми вона підходить методично, оцінює різні сценарії, зважує ризики й прораховує реакції.

Коли президент Джордж Буш-молодший намагався у 2008 році започаткувати процес приєднання України і Грузії до НАТО, Меркель блокувала його дії не тільки з огляду на передбачувану негативну реакцію Росії. На її переконання, країна сама має передусім бути готовою до вступу в НАТО. Тоді вирішальну роль для неї відіграло те, що серед українців із приводу вступу до НАТО були великі розбіжності.

І тільки після окупації у серпні 2008 року Росією Абхазії та Південної Осетії Меркель змінила свою позицію щодо Грузії, проте була обережною, щоб не порушити балансу між європейською єдністю, трансатлантичною солідарністю, економічними інтересами Німеччини й традиційними зв’язками з Росією.

А два роки тому, коли Росія анексувала Крим і розгорнула сепаратистську війну на сході України, Меркель була змушена взяти на себе роль провідного переговірника і майже одразу унеможливила воєнний варіант врегулювання конфлікту.

Вища дипломатія в дії

На початковому етапі розгортання драматичних подій в Україні публічні висловлювання Меркель з цього приводу були доволі лаконічні. Вона чекала моменту, коли вчинки російської влади змусять змінити ставлення німецького суспільства до них. Крім того, вона потребувала більшої підтримки партнерів по коаліції — традиційно проросійськи налаштованих соціал-демократів. А ще Меркель мала піклуватися про європейську єдність. Це означало залишатися в тісному контакті з лідерами 27 країн, маючи чітке уявлення про межі їхнього політичного маневрування.

З іншого боку, їй необхідно було зберігати відкритими канали зв’язку з Володимиром Путіним. І Меркель, вочевидь, стала його найважливішим співрозмовником на Заході. «Президент Путін і я можемо вести діалог, хоч це не означає, що наші думки збігаються», — якось зауважила вона.

Проте після запровадження санкцій Євросоюзу проти Росії Берлін не приховував, що політику Німеччини не спрямовано на ізоляцію Москви — ці дві країни надто міцно пов’язані насамперед в економічній сфері. Ангела Меркель зазначала, що в середньо- та довгостроковій перспективі тісне партнерство Берліна з Кремлем має бути продовжено, а економічна дестабілізація Росії не відповідає інтересам Німеччини.

Для Ангели Меркель російська агресія проти України стала комплексною проблемою. Вона порівняла політику ЄС щодо України із тризвуком, який складається з політичної та фінансової підтримки Києва, готовності до дипломатичного діалогу та з антиросійських санкцій. «І навіть якщо на вигляд гору бере право сильного, я переконана, що зрештою візьме верх сила права», — вважає федеральний канцлер.

Меркель, яка, можливо, і зробила для України менше, ніж хотілося б, але більше, ніж Київ розраховував ще півтора року тому, зацікавлена у врегулюванні конфлікту за будь-яку ціну. І не лише тому, що нікому не потрібна нова світова війна. А й із меркантильних міркувань. Адже ЄС, зокрема й Німеччина, потерпають від санкцій не набагато менше, ніж Росія, тому активно шукають приводу їх послабити і згодом скасувати. Крім того, тональність українсько-німецького діалогу на вищому рівні поступово погіршується. Брак реальних реформаторських кроків українського керівництва спричинила появу в Берліні та Брюсселі втоми від України, зменшення довіри, а відтак взаємного розчарування.

Валерій СТЕПАНОВ,
кандидат  історичних наук,
для «Урядового кур’єра»