Анастасія Вітренко народилася в селі Лозуватка Шполянського району за два роки до жовтневого перевороту, який докорінно змінив хід історії на територіях колишньої Російської імперії та значним чином вплинув на життя її села. Щоправда, не все могла тоді зрозуміти маленька дівчинка. Дитячі забави у Насті, як і в інших дітей, були не вельми різноманітні. Трохи підросла — одразу ж за роботу, поратися по господарству. Пам’ятає, як 1924 року в школі встановили перший у селі радіоприймач, а через два роки — кінопроектор. Батьки ходили на роботу в сільськогосподарську артіль «Зірка», в яку об’єдналися місцеві бідняцькі господарства.

Привчена з дитинства до важкого сільського повсякдення, Настя легко приймала все, що посилала доля. Працювала в колгоспі з раннього ранку і до заходу сонця, встигала давати лад сім’ї, домашньому господарству. Революція, війна, голод — ніщо не могло зламати її життєлюбного характеру. Родина, в якій зростало двоє діток, була для неї найвищим обов’язком і потребою.  Що не робила б, завжди співала. У селі так було заведено. Тільки сонце до обрію — з усіх куточків долинають дівочі голоси: гарні та свіжі, немов весняна вода. Недарма юним талантам Лозуватки перед самою війною гучно аплодували столичні глядачі на показовому концерті у великому залі консерваторії ім. Чайковського.

Літа, ніби розсідлані коні, мчали її  крізь роки, залишаючи на серці зарубки неспокійної епохи. Багато чого пам’ятає Анастасія Петрівна. Ні-ні, та й спливе в пам’яті те, про що, здавалося, давно забула. Приміром, як артіль «Зірка» одержала премію за великі виробничі успіхи — трактор «Фордзон», яким веселим і гарним був перший тракторист Олександр Попович… Або як від’їжджали на фронт добровольці, коли фашисти напали на рідну землю. Як поверталися з війни понівечені ворожими снарядами безногі та безрукі хлопці, як плакали ті, хто так і не дочекався своїх близьких.

Сьогодні вона не дуже добре чує й кепсько бачить. І квіти, які принесли Анастасії Петрівні односельці та районні начальники на її 102-річчя, пахнуть якось не так, як колись, віє від них чимось далеким і трохи сумним. І слова, що їх каже про неї невістка Оксана, немов зовсім і не про неї, а про якусь іншу жінку, яка змогла вистояти, витримати всі злигодні й випробування. Бо хіба вистачило б у неї сил на те? Адже зараз і до хвіртки ледве доходить.

Кажуть, що й наступного року прийдуть на її 103-річчя. Що ж, нехай приходять…