Підписання тристоронньої заяви про повне припинення вогню та всіх військових дій в зоні Нагірно-Карабахського конфлікту стало фактичною капітуляцією не лише Вірменії, а й Росії. Офіційна Москва втратила свій буфер і, відповідно, можливість повноправного контролю в регіоні.

Від самого початку конфлікту Кремль був налаштований на його довготривалість, можливо, і впродовж століть. Сильна Росія, яка отримала у спадок після розвалу СРСР практично весь його ресурс –постійне членство в РБ ООН, потужний ядерний потенціал, дипломатів радянського гарту, на той час легко протистояла Туреччині, Азербайджану, Вірменії, Ірану, диктуючи свої умови. Та час йшов, конфлікт тривав, а ось розклад сил в регіоні поступово змінювався.

Політично й економічно зміцнілися Туреччина і Азербайджан, які обрали власний шлях розвитку, а не залишилися під ковпаком Кремля, як Вірменія. Тому тепер, враховуючи помітний військовий, економічний і кадровий занепад Росії, на перший план виходять інші гравці, з сильнішими позиціями.

Скажімо, новинки російської зброї, що використовувалися вірменами під час збройного конфлікту, поступаються турецько-азербайджанським аналогам, як і дипломатичний корпус РФ, який міг би вплинути на хід подій і створити вигідніші позиції для Росії у міжнародних організаціях. Та, мабуть, і пан Лавров втомився від усіх цих подій, і пан Небензя, який спроможний лише накласти чергове право «вето» на чергову резолюцію Радбезу ООН.

Як наслідок, росіяни змушені були укласти непривабливу угоду та ще й допустити до цього найбільш небажаного посередника – Туреччину. За результатами, буде створено миротворчий центр з контролю за припиненням вогню, куди увійдуть Росія і Туреччина, які розмістять в Карабасі свої миротворчі сили, тобто офіційна Москва фактично дає згоду на юридичне приєднання Анкари до врегулювання конфлікту.

Варто згадати, що на початку конфлікту росіянам вдалося вивести турків з процесу урегулювання і не допустити до роботи. Тепер же РФ змушена була піти на поступки і здати свою основну буферну зону в регіоні, поставивши під сумнів свою здатність впливати на світові процеси.

Знаковим є і те, що Азербайджан фактично застосував російські методи впливу, змусивши офіційну Москву визнати поразку і «злити» не тільки свою буферну зону, а й свого союзника – Вірменію. Росіяни до останнього не могли зважитися на підписання заяви про повне припинення вогню і всіх військових дій, адже ще 9 листопада російські та вірменські ЗМІ заперечували заяву президента Азербайджану Ільхама Алієва з узяття ключового міста Шуша, сподіваючись щось виторгувати. Та офіційний Баку силою примусив РФ піти на поступку і передати території Азербайджану. Гарантом же виконання домовленостей відтепер стануть миротворчі сили, але аж ніяк не очільник Кремля, який звик вирішувати бути чи не бути тут мирові.

Олекса ВЕРНИГОРА
для «Урядового кур’єра»