АНШЛАГ. Твердження, що життя схоже на зебру, банальне. Хіба насправді воно не складається з різнокольорових пазлів? Досить лише уявити наш минулий рік: на його цілісній картині чимало пастельних — спокійних і умиротворених днів. Хоч подекуди будуть і схожі на феєрверки радісні вкраплення, і гнівливі червоні, й сірі печальні, й кришталеві переливи надій, що здійснилися. 

Поза сумнівом, озираючись у минуле, кожен з нас не раз замислювався ще й про те, на що він витрачає життєві сили й час. Чи можна назвати справжнім життям таке, в якому обов’язки переважають над безтурботністю? І як домогтися, щоб вони не пригнічували й були в радість? Адже те, що людина дихає, ще не означає, що вона живе.

Ці наївні, здавалося б, міркування змушують сміятися і плакати чернігівських глядачів, яким актори Чернігівського молодіжного театру розповіли історію оптимістичної дівчини-сироти Полліанни. Тема добра завжди викликає сум’яття в лавах скептиків, циніків і прагматиків, адже їм важко увірувати у щось нематеріальне. Як переконатися в тому, що, «шукаючи добро, ви знайдете його», коли на цю дорогу може вивести лише духовність?

Авторка цього твору американська письменниця Елінор Портер не прагне відповідати на власні запитання, якими миле дівча, взяте на виховання суворою тітонькою, заганяє в глухий кут багатьох дорослих. Вона лишень дає натяки, а домислювати їх належить публіці.

Сценічні образи артистів Валентина Макара та Інни Атрощенковикликають велику симпатію.
Фото з архіву Чернігівського молодіжного театру

Прем’єра вистави «Полліанна» збирає аншлаг за аншлагом. Її успіх можна пояснити багатьма чинниками: і вдумливою постановкою талановитого львівського режисера Богдана Ревкевича (це його дебют «на виїзді»), і проникливою акторською грою, і готовністю глядачів схвалити невгамовну героїню та її прагнення передати всім навколо себе незвичайну гру, яка полягає в тому, щоб знайти привід для радощів у будь-якій життєвій ситуації. «Немає такого лиха, яке гірше за всі інші. Завжди можна виявити щось іще гірше», — вважає Поліанна.

За її теорією, варто лише навчитися цінувати те, що завжди при нас: якщо хворі ноги — радіти здоровим рукам, якщо погана погода — можливості посидіти з книжкою в затишному куточку, якщо вбога кімната — розкішному пейзажу за вікном, красивішому за найдорожчу картину, — і світ зміниться! Навіть те, що нарекли тебе хоч і простим, та не вишуканим ім’ям, але хвала всім святим — не Гіпзібою, може стати підставою для хорошого настрою…

Ми часто журимося за тим, чого в нас немає, забуваючи радіти тому, що є. Та досить лише ледь-ледь змінити власну точку зору, як життя стає до нас набагато привітнішим. Нам не треба бути досконалими, щоб намагатися стати іншими. Часто доводиться боротися із суперечностями внутрішнього «я», але це зовсім не означає, що не слід прагнути змінитися. Це поза часом і поза віком, тому на виставу охоче йдуть і зовсім маленькі глядачі, й уже сиві. Схоже, ніколи не рано і ніколи не пізно навчитися стати на дрібку щасливішими.