Наталія Горбенко народилася і до війни жила в Луганську. Закінчивши Донецький національний університет економіки та торгівлі, стала товарознавцем, завідувала магазинами, була керівником супермаркету. Все в житті ніби ладилося. Одна тільки проблема турбувала. Так склалося, що своїх дітей не мала. Отож у 40 років Наталія вирішила вдочерила двох дівчаток — чотирьох і двох років. Зробити це вона встигла якраз напередодні першого обстрілу. Звісно, тоді ніхто й не думав, що війна триватиме довго.
Мама вона дбайлива, відповідальна. Перед тим як забрати дітей до себе, доклала багато зусиль, аби створити їм належні умови життя. Свою квартиру перепланувала, відремонтувала, завезла нові меблі й техніку. Дівчаткам усе дуже сподобалося. Але встигли пожити там разом лічені тижні. Гуркіт, вибухи снарядів чутно було дедалі ближче. Довелося виїжджати, адже дітям загрожувала небезпека. Інтуїція не підвела: незабаром друзі повідомили, що її будинок постраждав.
Приїхала до Черкас із двома сумками речей із надією повернутися додому вже восени. Та й мати залишалася в Луганську. Однак подальший розвиток подій показав, що повернення додому неможливе. Довелося облаштовуватися на новому місці.
У Черкасах живе брат Наталії, тож спочатку знайшли прихисток у його домі. Дітей влаштувала до дитячого садочка, вмовила маму переїхати до них. Потім шукала житло, облаштувала побут. Тепер родина мешкає в орендованій квартирі. Мама, пенсіонерка, допомагає по господарству.
Звичайно, хотілося працювати за спеціальністю. Але на приїжджих дивилися з певною обережністю, з недовірою. Мовляв, покажи, що ти можеш, тоді подивимося. Маючи досвід і відповідні знання, вона шукала не рядову посаду. Ходила по багатьох торговельних мережах, але скрізь відмовляли. «У вас усе добре, але немає прописки». «Ви переселенка, а це означає, що сьогодні тут, а завтра — там». Такі відповіді вона чула неодноразово.
Довелося ставати на облік у центрі зайнятості. І наполегливо шукати роботу, не втрачаючи надії. Через півроку побачила вакансію «управитель магазину». Там прийняли її доброзичливо. Та й сама система, де відповідально ставляться до добору кадрів, їй сподобалася. Успішно пройшла тестування, потім навчання, кадрову комісію. Попри довгий шлях до посади, вирішила йти до кінця. Та й працедавці побачили, що вона відповідальна. Як людині, що закінчила магістратуру, як продавцю продовольчих товарів їй добре знайома і цікава ця робота. Вона вдячна корпорації за те, що дали шанс і підтримали в скрутну хвилину. Окрім того, пані Наталя бачить в цій компанії свої перспективи.
Повертатися до Луганська поки що не планує. Адже найперша її турбота — діти. Їх треба ставити на ноги. Наталя вдячна людям за те, що допомогли їй почати все з чистого аркуша — додали сил для подолання труднощів. Зміцнювати впевненість у власних силах допомагає й улюблена робота. Причетність до спільної справи, реалізація своїх сил і можливостей — це неабиякий стимул.
Ми в Google+