Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки одним із перших у столиці відкрив малу сцену для камерних та експериментальних вистав. Деякі з них ставали легендами, як «Казка про Моніку» в постановці Віталія Малахова. Із часом малі сцени множилися і в столиці, і в самому театрі. Тепер тут одночасно може відбуватися три вистави. І всі зали заповнені навіть у будні.

Недавно на майданчику «Під дахом» відбулася прем’єра «Двоє, не враховуючи собаки. (Історія собаки)» за трагедією у двох діях «Собака» Валентина Красногорова. Справжнє прізвище драматурга Файнберг. Він народився в 1934 році в Ленінграді, став доктором технічних наук. Із 1970-х його п’єси грали у 300 театрах світу. З 1990-х Валентин Красногоров показав себе в Ізраїлі як політик.

Декорації у «Собаці» немає: на чорному тлі кілька подертих меблів. Вони уречевлюють пошарпане і непривабливе життя персонажів. Жінка і Чоловік наче віддзеркалюють одне одного. У них схожі проблеми із самоідентифікацією і претензіями до партнера. В обох розрада в самотності та щира душа у квартирі — собаки.

У колі світла дівчина бавиться з тінню. Буддисти вважають тінь істинним віддзеркаленням людини, а всі інші зображення позірні. З появою п’янички (Павло Кільницький) стає зрозуміло, що перед нами хазяїн і собака Булька (Шорена Шонія). Вони потрібні лише одне одному, та песик не сумісний із його роботою. Тож Чоловік приходить із песиком до ветеринарної клініки, щоб її приспати. Там минає життя жінки (Олена Тополь), яка між заповненням формулярів, підробляє — шиє піджак, тобто кроїть на свій лад омріяного партнера. Вона, в минулому дизайнер, прагнула прикрасити світ, а прикрашає заможних обмежених тіток. Знайомі дизайнери розповідали мені, наскільки це буває принизливо і не сумісно з творчістю.

Жінка у сцені чаювання позбувається похмурого халата і постає в дизайнерській сукні привабливою і домашньою. Та щеня, що звело їх, заважає їм порозумітися. Чоловік ніяк не зважиться на остаточне рішення і перекладає його на жінку, яка віддаляє «запрошення на страту». За час спілкування на підвищених тонах вони дізнаються про буття одне одного. Вона вигнала свого чоловіка. А його дружина, хоч він забезпечував її та дітей, і вважав, що це і є головним у подружньому житті, зрадила йому. Підібраний на вулиці песик спонукав його замислитися, як минає життя: «Через собаку людиною став». Йому потрібно, щоб хтось на нього чекав. Павло Кільницький у ролі яскраво типажний аж до соціального діагнозу.

Собаку без родоводу Шорена Шонія грає без зовнішніх ознак як примхливо-наївне дитя, але фізичні дані актриси заважають трактувати її образ як щеня, хоч врешті-решт ми приймаємо таку умовність.

Актори «Собаки» не враховують естетики «Сцени під дахом». Вони грають так, наче ми сидимо не на відстані шепоту, а через рампу та ще з оркестровою ямою. Їхні поставлені голоси й акценти дисонують із щирістю камерності. Зрештою змиряєшся з такою подачею гостро соціальної проблематики трьома акторами для трьох рядів із шістдесятьма глядачами.

У виставі є й четвертий абстрактний персонаж, який позначає глибину співчуття до персонажів, — музика. Струменіє фортепіанна мелодія з низькими загрозливими нотами. А високі промінчики в ній — як трішечки сонця в холодному житейському морі. Просвітлене звучання закликає глядачів піднятися над побутовим і замислитися над буттям.

Я запитав подругу, що вона думає про авторське музичне оформлення вистави Олександром Шимком. Вона сказала, що не зосереджувалася на музичному супроводі. Цей відгук не засмутив 39-річного композитора, який має в активі 5 симфоній та музику до 22 вистав. Адже якісна музика у драматичній виставі не повинна домінувати. 

В останніх мізансценах персонажі єднаються в українській народній пісні, хоч більш доречне: «О, одиночество, как твой характер крут…» Здається, у чоловіка й жінки може скластися дует, треба тільки відмовитися від частки себе минулого. Але… Їм легше принести в жертву песика. У фіналі жінка тягне собаку нагору, звідки ми заходили до залу, там кров, піт і сльози, там розмазують на асфальті не тільки собак. Напевно, це найвиразніша мізансцена вистави.

Повернення Бульки в ошатній сукні до чоловіка та жінки і їхнє сентиментальне єднання має вигляд недоладного хепі-енду. Адже чоловік не зважився на радикальні зміни в житті. Жінка повернулася до остогидлих обов’язків, які руйнують особистість.

Моя подруга вирішила запросити на виставу доньку з чоловіком, щоб вони проясняли щось важливе про подружнє життя. Хороша вистава має множити коло глядачів. Можливо, тоді збільшиться кількість тих, хто не пристосовується, а зважується на зміни в динамічному світі.

Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»