Трохи історії: 1964 рік. Члени ЦК КПУ вирішують долю фільму Володимира Денисенка «Сон» про юність Тараса Шевченка. Закінчився перегляд. Загорілося світло. Мертва тиша. Порушив її перший секретар ЦК Петро Шелест. Він підійшов до режисера, поцілував і привітав з великим творчим досягненням.
Цю розповідь Володимира Денисенка записала його сестра Галина. Вона ж нагадала її відвідувачам виставки у столичному Національному музеї Тараса Шевченка «Та й сон же, сон напрочуд дивний…», де презентувала книгу-сповідь «Чуєш, брате мій!». У ній ідеться про життя видатного кіномитця, учня Довженка, політичного в’язня, людину трагічної долі й високих творчих злетів, автора першого українського поетичного фільму про Тараса Шевченка з Іваном Миколайчуком у головній ролі.
Можна сказати, що виставка одразу вшановує трьох великих українців: Тараса Шевченка, Олександра Довженка і Володимира Денисенка. Але Кобзар ніби об’єднав, як кажуть нині, у творчому проекті своїх послідовників.
Отже, 170 років тому в Петербурзі Тарас Шевченко написав першу і єдину в усій Російській імперії могутню сатиру на самодержавно-кріпосницький лад і на чинного імператора Миколу І — поему-комедію «Сон». За неї поет відбував заслання. На виставці експонується першодрук поеми у празькому виданні «Кобзаря» 1876 року. А 1964-го талановитий режисер, улюблений учень і близький друг Олександра Довженка, згодом сценарист його новел, перекладач українською його російськомовних сценаріїв, видавець його творів Володимир Денисенко зняв на Київській кіностудії ім. О. Довженка (після смерті свого духовного батька) документально-художній фільм «Сон».
.jpg)
За принципами українського поетичного кіно, прищепленими Олександром Довженком, Володимир Денисенко мав пропустити хвилюючі події крізь почуття своїх сучасників перед тим, як вони потраплять на екран. А гіркий досвід режисера містив жорстокі випробування сталінських часів, переслідування за українську національну свідомість — допити, тортури, ув'язнення у 1949—1953 роках.
Виставка спрямовує глядача до сприйняття несправедливо замовчуваного творчого спадку самобутнього українського режисера і сценариста Володимира Денисенка очима його сучасників — акторів, режисерів, письменників, які були знайомі з митцем. Презентація виставки була цінна свідченнями людей, які знали Володимира Денисенка та Івана Миколайчука.
— За коротке життя брат створив 12 фільмів, — розповіла його сестра Галина. — Це свідчення, що хто хоче, може багато зробити для України. В кожному його фільмі звучить Україна і українська пісня. Був наполегливим. Коли обговорювали питання, чи потрібна у «Сні» пісня, зайшов до Спілки композиторів, зачинив двері і сказав: «Поки не напишете, не випущу». Так з’явились «Лелеченьки».
Іван Миколайчук паралельно знімався у «Сні» та «Тінях забутих предків». Звичайно, було непросто. Однак розумів, що творить образ на віки.
— Я дружила з Ніною Матвієнко і Марічкою Миколайчук, — продовжує співачка Валентина Коротя-Ковальська. — Удвох з Ніною ми напросились в гості до Миколайчуків — дуже вже хотіли побачити Івана. Тоді вперше втрьох заспівали. Іванові сподобалось, і він сказав: «Тепер ви мої». А мене тоді вразила в ньому енергія і внутрішня свобода. З ініціативи Миколайчука народилося тріо «Золоті ключі». І я щаслива, що була причетною до епохи Миколайчука в українському кіно, яку тепер характеризують як поетичне кіно. Коли ж запитують, як у 22 роки Миколайчукові вдалося зіграти генія, відповідаю, що він сам був генієм.
ПРЯМА МОВА
Марічка МИКОЛАЙЧУК,
співачка:
— Спершу на роль Тараса Шевченка затвердили іншого актора. Але він відмовився говорити українською мовою. Запросили Миколайчука.
Напередодні мені приснився сон. Помила я в хаті підлогу. Розіслала біля порога чисту ганчірку. Аж тут стук-стук у двері. Відчиняю. А там Тарас Шевченко. Запрошую й гукаю Іванові, аби зустрічав гостя…
Коли розповіла це йому, лише рукою махнув. Цю роль він дуже хотів. І думаю, створив чи не найкращий образ Шевченка. А все тому, що жив з ним у серці. Коли ж актор думає про героя, він стає схожим на нього.
Ми в Google+