Він народився у передчутті весни в лемківському селі Курів. До слова, сусіднє поселення так і називається Мушинка. Щоправда, нині ці населені пункти лежать на територіях двох держав: Курів — у Словаччині, Мушинка — в Польщі.
За словами пана Миколи, цементом українства на цих землях була Греко-католицька церква. Тож і свій шлях у науку він почав з греко-католицької гімназії міста Пряшів.
Великий вплив на українство Миколи Мушинки мав професор Карлового університету Іван Панькевич. Він допоміг юнакові вивчити українську літературну мову, ознайомив з працями славетних українських науковців, письменників.
Микола вирішив, що україністика стане суттю його духовного й професійного життя. Вступив у Празі до інституту російської мови, де викладали й українську. Водночас навчався на філософському факультеті.
Після навчання Микола Мушинка почав працювати у Пряшівському університеті, де досліджував український фольклор. Зокрема етнічну переселенську емігрантську народну творчість. Ці наукові розвідки стали основою його кандидатської дисертації. Тему затвердили і спрямували Миколу в аспірантуру до Києва. Проте в радянській українській столиці наукову роботу словацького українця зарубали. Він одразу запропонував іншу: «Володимир Гнатюк і Закарпаття та його зв’язки з чехами й словаками». Вона знайшла продовження і в його докторській.
В українській столиці Микола Мушинка познайомився з національно свідомими представниками українського красного письменства, мистецтва. Привозив їм з-за кордону відповідну літературу й водночас допомагав доправляти за межі країни праці авторів з України. У грудні 1965 року на кордоні в нього знайшли рукопис Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Як наслідок, відрахували з аспірантури й депортували з СРСР.
Після серпневої 1968 року окупації радянськими військами Чехословаччини він потрапив у розряд «неблагонадійного». Перед ним зачинили двері наукових установ.
Навесні 1973 року в рідному Курові науковець влаштувався пастухом. Колгосп спорудив йому на полонині хату, в якій і мешкав п’ять років, випасаючи стадо й займаючись науковою діяльністю. Сюди часто навідувалися гості з-за кордону (України, Польщі, Югославії, Канади, США). Органи безпеки, дізнавшись про це, заборонили йому випасати худобу. Довелося повернутися до Пряшева і 15 років пропрацювати тут кочегаром.
20 років комуністична система відлучала його від наукових закладів і навіть бібліотек. Але він працював.
За останніх 15 років пан Микола був учасником понад 40 конференцій в різних країнах світу, де завжди виступав з новими доповідями. Нині Микола Мушинка — академік Національної академії наук України. Щороку кілька разів приїжджає в Україну.
До свого 80-річчя підготував книжку про власний життєвий і науковий шлях з назвою «У всякого своя доля». Примітно, що за статті та книжки, видані в Україні, він не отримував жодного гонорару. Не одержав доплати ні за звання академіка, ні за ступінь доктора наук.
«Коли на це звернув увагу свого працедавця (деканат філфаку Пряшівського університету), — зауважує, — мені сказали: «Ці титули надала вам Україна, для якої працюєте, то нехай вона дає й доплату». Та це анітрохи не відштовхує мене від безплатної роботи в царині україністики».
Микола Мушинка залишається ревним збирачем і популяризатором перлин народної словесності етнічних українців за межами материзни. Українство — то його снага, його буття. Дмитро Павличко назвав Миколу Івановича «пряшівським Мойсеєм, укропом із подихом Європи».
Ми в Google+