Володимир ЕННАНОВ
для «Урядового кур’єра»

У травні 1988 року згідно з Женевськими угодами розпочалося виведення так званого обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану. Але не все було просто — так, у районі Кандагару радикально налаштовані моджахеди до останнього прагнули, аби якнайбільше «шураві» не змогли живими повернутися на батьківщину.

В автобатальйоні, що дислокувався в афганському місті Шиндані, разом з Анатолієм Бузіновським служили переважно українці. Фото з архіву Анатолія БУЗІНОВСЬКОГО

В житті ірпінчанина Анатолія Бузіновського, за його ж визначенням, було два великих випробування. Першим стало відрядження в квітні 1986 року до зони, ураженої радіацією, в Поліське, а другим — служба в Афганістані. Анатолій як міг утішав рідних, мовляв, все буде добре, та коли перед вильотом з Термеза в Кундуз командир запитав у вишикуваного на злітній смузі молодого поповнення: «Хто не хоче летіти в Афганістан, — крок уперед», трохи задумався. Втім, ніхто з них навіть не ворухнувся, і вантажний Ан-12 взяв курс на Афганістан.

Анатолію випало служити в автобатальйоні, що дислокувався у м. Шиндані. У взводі, куди потрапив хлопець, переважно служили українці. Отримавши новий ГАЗ-66, він супроводжував автоколони. Всіх, хто значився у складі таких автоколон, називали смертниками або «факельниками», бо вони розвозили пальне для бойової техніки по всьому Афганістану. В 90% випадків при проходженні маршруту на них нападали душмани. Неодноразово у смертельні пастки потрапляв і Анатолій, адже щомісяця під нищівним вогнем моджахедів доводилося виконувати по 3—4 рейси. Під час цих відряджень був свідком найтрагічніших подій афганської війни. Якось на його очах у кабіну сусіднього КамАЗа влучив снаряд і, обпаливши ноги шоферу, вилетів наскрізь. Шокованому водієві пощастило залишитися живим. В іншому випадку автомобіль наскочив на фугас, а одного разу, рятуючи свого колегу на нашпигованій мінами дорозі, Анатолію, не знаючи схем розташування мін, довелося наосліп виносити на руках пораненого водія.

Коли стало відомо про виведення наших військ, «духи», які раніше не обстрілювали порожні колони, що поверталися назад, намагалися не випустити з Кандагара живим жодного радянського солдата. Вони мінували ділянки дороги на відрізку 100—150 метрів, закладали до 8—10 фугасів і одночасно підривали. Саме за таких обставин 16 травня 1988 року загинув найкращий друг Анатолія Петро Петренко зі Ставища, що на Київщині, якого посмертно нагородили орденом Червоної Зірки. Днем раніше розпочалося виведення радянських військ з Афганістану…

 Анатолій і досі боляче переживає втрату свого друга. Після повернення з війни він вже наступного дня з товаришами по службі поїхали відвідати рідних Петренка. А щороку 15 травня, в день його пам’яті, традиційно відвідують могилу фронтового побратима, батьки якого кажуть: війна забрала у нас одного сина, але подарувала шістьох його друзів-однополчан. Воїни-афганці знають справжню ціну і життю, і дружбі — обпалені афганською війною, вони стараються триматися разом. 

Нагороди за вірність присязі

Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»

ДАТА. Ювілейну медаль, присвячену 25-річчю виведення радянських військ з Афганістану, вручать не лише ветеранам, а й членам сімей афганців, які загинули та померли від ран після повернення на батьківщину. Але це не головний подарунок, який готують колишнім однополчанам керівники ветеранських організацій. Основне, на думку керівника обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану Івана Шердеця, — це проблеми підтримки сімей загиблих воїнів-інтернаціоналістів, фінансової допомоги організаціям УСВА в містах і районах від органів самоврядування, надання їм житла,  пільгових медичних послуг.

Юні вихованці школи картингу Ігоря та Сергія Ковальчуків. Фото Валерія МЕЛЬНИКА

— 25 років минуло, як повернулися, виконавши свій військовий обов’язок, ветерани-інтернаціоналісти. Але 375 осіб із них у нашій області досі не мають квартир. Гадаю, в кожному місті можна хоча б по одній квартирі щороку виділяти з тих, які після смерті господаря переходять у муніципальну власність, — запропонував Іван Шердець.

За його словами, серед проблем, особливо в маленьких містах, — брак допомоги родинам загиблих воїнів-інтернаціоналістів.

На жаль, не встановлюють пам’ятників  воїнам-афганцям, хоч ще на початку минулого року на обласному рівні  вирішили до 25-річчя вшанувати пам’ять загиблих монументами. У Лисичанську та Сєверодонецьку навіть дозвіл отримали, і земля є, а ось що з грошима, не зрозуміло. У спілках ветеранів Афганістану пояснюють: влада не розуміє героїзму воїнів-інтернаціоналістів. Не розуміє місцева влада — допоможуть бізнесмени, пообіцяв під час обласної наради голова Луганської облдержадміністрації. Саме за гроші благодійників в області найближчим часом мають з’явитися п’ять пам’ятників воїнам-інтернаціоналістам. За повідомленням прес-служби облдержадміністрації, цього року на підтримку організацій воїнів-афганців близько 350 тисяч гривень нададуть з обласного бюджету Луганщини.