Багато славних імен породила українська журналістика впродовж останніх десятиліть. Серед них осібно вивищується постать Володимира Яковича Стадниченка. Бо він не з тих, хто завершує свій публіцистичний шлях у стінах рідної редакції. Обрію тем і суспільній значимості його виступів завжди було тісно в одному часописі. І так упродовж майже 60 літ, третину з яких віддав «Робітничій газеті», а решту — «Радянській (Демократичній) Україні», Держкомітету по кінематографії, Міністерству у справах преси та інформації, Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка. І всюди — на керівних посадах, що іншим давало змогу надувати щоки і спогорда поглядати на все, що нижче того рівня.
Володимир Якович не з таких. Тому ще 1976 року однією з перших своїх книжок «Шукаю себе» засвідчив: посади чиновника скороминущі, не в них сенс життя. І надумав подивитися, хто і як живе за межами СРСР, що сповідують мудреці давніх народів, зокрема Китаю.
Його поїздка в Піднебесну породила книжку «Чиста земля», яку назвав зокрема «нотатки шукача істини в глибинах часу, в просторах світу». То було не випадкове видання. Незалежна Україна борсалася тоді в каламуті світоглядних засад і невиразних потугах відродження державності, тож Володимир Стадниченко не без певного умислу розповів про східні віровчення, які вказують шлях до самовдосконалення людини, її духовного пробудження. А щоб це було прикладом не із тридев’ятого царства, а з українських філософських джерел, Володимир Якович опублікував в авторитетному тижневику «Дзеркало тижня» серію публіцистичних розвідок про великого нашого мудреця Григорія Сковороду. А згодом видав окремою книжкою солідне дослідження «Іду за Сковородою. Сповідь любові до вчителя».
Його актуальна публіцистика високо поцінована — її удостоєно Шевченківської премії. І, здавалося б, амбітність автора вдоволена, можна й пригасити пломінь пера. Та не такої вдачі Володимир Стадниченко. Він розуміє, що духовність людини, її світогляд мають бути в гармонії з природою, як навчає Григорій Савич. Отож і занурився в тематику збереження довкілля. Серія публікацій у журналі «Київ» завершилася виходом у світ обширної книжки «Лоно Дунаю. Природа мовчить дедалі голосніше». На прикладі всесвітньо відомого біосферного заповідника автор порушив проблеми сумісності інтересів господарських і природоохоронних сфер.
Видання спричинило чимало дискусій щодо сучасного прагматичного часу і дещо вгамувала войовничий запал «рукотворних» діянь у заповіднику. Тож автор знову зосередився на постаті Григорія Сковороди. Відтак з’явилося перше видання на шляху до великого національного та світового ювілею — 300-ліття українського мудреця — «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України». Воно поглибило об’ємний образ видатного українського філософа, письменника-мораліста. Тут осмислено всі його шляхи-дороги: від витоків із Чорнух на Полтавщині до мандрівок у Московію та Європу, де живе і розвивається пам’ять про нашого славного земляка. Розвивається завдяки вітчизняним і закордонним сковородинознавцям, яких об’єднав і надихнув своїм прикладом копіткої роботи Володимир Стадниченко.
Він один з ініціаторів великого проекту «Сковорода-300» і найпотужніший його генератор. Як не згадати тут кількох конференцій і «круглих столів», зокрема в «Урядовому кур’єрі», за участі відомих істориків і краєзнавців, де вироблено план реалізації проекту, початок якому поклали не лише книжка «Садівник щастя», а й Сковородинівські діброви, першу з яких закладено в Чорнухах 17 жовтня 2009 року. Нині молоді дубочки в тих гаях гомонять уже в кількох областях.
Завершуючи «Садівника щастя», Володимир Якович зазначив там: друга книжка має вийти друком 2017 року. І одразу взявся до роботи, прикладом підганяючи і нас, авторів нових досліджень сучасної сковородіани. Він керував цим процесом навіть з лікарні, куди запхала його важка недуга.
Днями стало відомо: є надія, що до кінця року видання «Учитель життя Григорій Сковорода як гасло часу» побачить світ. Цей обсяговий фоліант містить нові нариси, дослідження, інтерв’ю та світлини, присвячені постаті великого мислителя та його послідовникам. Як і раніше, автор-упорядник книжки Володимир Стадниченко.
Насамкінець. Ми знайомі вже багато літ. Але близько звів нас легендарний творець і гендиректор Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» Михайло Сікорський своїми неперевершеними музеями Г. Сковороди і Т. Шевченка, у яких народилося багато спільних проектів, присвячених цим видатним українцям. І щоразу я бачив, з яким ентузіазмом брався за кожну добру справу Володимир Якович. І жив ними всупереч хворобам. Отож і ми, сковородинознавці, прагнули не відставати від нього. Його завзяття і безкорисливість — гідний приклад для наслідування всім значно молодшим за нього. А йому ж 20 червня виповнюється 80. І через усі ці роки він гідно проніс наказ Г. Сковороди: «Дерзни быть щасливим». Щасливим «сродною» працею на ниві духовності, в гармонії з природою. І хай так буде й надалі.
З роси і води Вам, невтомний Володимире Яковичу, на многая літа!
Микола МАХІНЧУК
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+