Зазвичай сором’язливо-стримана техробітниця школи в селі Капустинці на Київщині Алла Овчаренко розквітає, коли йдеться про її конкретні роботи, стає напрочуд цікавою співрозмовницею. З власним баченням світу, добрим до нього ставленням, хоч біди пережила ой як багато. Але не обізлилась, не замкнулась на негараздах.

А познайомивши нас, директор школи Олексій Осьмака несподівано для мене попросив Аллу заспівати. «Вашу улюблену», — сказав підбадьорливо.

Шкільний коридор спочатку тихо-лагідно, а потім, набираючи сили, наповнив тривожно-оптимістичний голос. Про нелегку жіночу долю, про те, що треба вірити в себе і все буде добре. Звучали не слова — сповідь серця. Щира, натхненна.

— Пісня народна? — запитую.

— Ні, сама написала. Районна газета «Яготинські вісті» надрукувала мої вірші. Йду селом. Зустрічаю знайомих жінок. А одна й каже: «Алло, в газеті прочитали твої вірші, вони звучать, як пісні. Співай!». Я ж ніколи цього не робила. Попросила директора школи послухати. Він схвалив і вивів на сцену сільського клубу. Люди прийняли. Тепер без цього жити не можу.

Алла Овчаренко бачить світ красивим. Фото надані автором

На панно у школі — жодної подряпини

Стоїмо в шкільному коридорі. Будівлі майже сто років, і до стелі тут не два, а вдвічі більше метрів. Стіна праворуч — панно радості й світла. Розписана квітами, в яких ростуть діти і знайшлося місце найдивовижнішим птахам. Все пронизане сонячним сяйвом і виповнене радістю.

А розпочиналося все прозаїчно просто. Техробітниці Овчаренко доручили провести ремонт приміщення. Тоді й звернулась до директора з пропозицією розписати стіни коридорів. Спасибі Олексію Олександровичу, що не відмовив. А вона працювала з таким захопленням, що діти годинами спостерігали, як твориться диво

— Тьотю, а ви не стомились? — запитала маленька дівчинка.

— Ні, доню, від такої роботи я відпочиваю, — відповіла Алла Миколаївна.

— Але ж праця виснажує, — дивувалась мала…

Той діалог слухали інші діти. Вони вже виросли. Але ні вони, ні ті, що після них приходять до школи, не зробили на панно жодної подряпини. Допитувався і в педагогів, і в дітей: як вдається так оберігати диво-твір?

— А він сам себе оберігає, — почув у відповідь. — У кого може піднятись рука на псування краси!

Так техпрацівниця стала у школі ще й вихователькою, яка творенням краси пробуджує в дитячих серцях найкращі почуття.

І не лише в школі. Дитячий садочок перетворила в казковий терем-теремок. А ще показала дітям, як з листя, жолудів, кори, засушених квітів і навіть риб’ячих кісток можна творити картини. Вони теж прикрашають школу і дитячий садочок. Звідки все це в жінки? Щоб зрозуміти, мало бачити й чути розповіді про неї. Її сповідь — не лише в картинах і піснях. Є ще вірші, що йдуть від серця.

Коли хвилини

падають в роки,

Душа малює досвіт-картини,

І вилітають лебеді з руки,

І журавлі курличуть

в небі синім,

І хата біла вікнами блищить,

І мавка в полі

сон-траву шукає,

І соловейко радісно співає,

І неживе в живому хоче жить.

А я беру сльозу від полину

І подих вітру грію у долонях,

Я ту незнану, світлу сторону

Несу, мов пісню,

у душевних дзвонах.

Прокиньтесь, люди!

Бачите — весна

Мою фантазію

сполохану збудила,

І я, мов птах,

беру усе на крила

І вам несу — і радісна, й сумна.

Писала не для літературознавців. Для себе. Як доповнення до картин.

Усе опановувала інтуїтивно

Життя так склалось, що ні літератури, ні малярства вчитись не довелось. З дитинства затискали життєві негаразди. А вона не здавалась. Біль переживала, виливала не сльозою, а мазками радості на шматках паперу. Вірші-сповіді, вірші-провидіння накопичувались в пам’яті, аби потім прорватись до людей життєдайним дощем. Все опановувала інтуїтивно. Мабуть, звідси самобутність, бо прикладів для наслідування в неї просто не було. Вона відтворює своє життя, прагнення і бачення в ньому краси. Звідси й перевага квітам, дітям, птахам, що стали головними героями її картин.

— Що б я не робила, — каже, — постійно відчуваю потребу творити. Хочеться прикрасити й оновити весь світ.

На жаль, є в ньому не лише добро. Тому у піснях художниці є сум. Але оптимізму в них більше, бо звучить не покірність долі, а прагнення досконалості. І коли виходить на сцену, зал сприймає її як власний голос.

Такій людині живеться в селі значно важче, ніж іншим. Треба справлятись з буденними клопотами. І не гірше за сусідів. Якщо десь упустиш, одразу скажуть: «Домалювалась!» А душа просить не лише буденного. Тому ночі в неї коротші, ніж в інших, бо саме тоді можна втілити сокровенне на папері.

Як і в дитинстві, нині теж не вистачає не лише часу, а й найнеобхіднішого для творчості: паперу, фарб, пензлів та олівців. Зарплата шкільної техпрацівниці не дозволяє витрачати на все те гроші. От і творить на тому, що під руку попаде.

А ще — відчуває брак спілкування. І коли представники райдержадміністрації пообіцяли організувати клуб творчих людей району, з радістю підтримала ідею. Першою темою його засідання може бути обговорення теми та ідеї панно на фасаді одного з будинків в райцентрі. Виконати роботу запропонували Аллі Овчаренко. З радістю погодилась. Бо то буде звернення до людей, яких вона дуже любить і яким дарує тепло свого серця.

АВТОРИТЕТНО

Анатолій КРИВОЛАП,
художник, лауреат Шевченківської премії:

— Ознайомившись з творчістю Алли Овчаренко, зробив прекрасне відкриття обдарованого природою самобутнього таланту. Все зроблене нею цікаве, подарунок долі не лише для неї, а й для всіх. Її творчість — приклад того, що мистецтво йде від суті людини. Талант слід заохочувати і всіляко підтримувати. Такі люди — багатство України.