Розповідаючи про звірства гайдамаків-коліїв, які винищували поляків і євреїв, не жаліючи ні жінок, ні дітей, зазвичай жодним словом не згадують про передумови цього кривавого міжетнічного протистояння. Його спровокувала проголошена 29 лютого 1768 року Барська конфедерація, що польські історики трактують як початок повстання проти втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої. Приводом стало підписання на вимогу Катерини ІІ королем Станіславом Понятовським закону про зрівняння у правах католиків і не католиків.

У світлі сучасних норм політичної й релігійної толерантності це був прогресивний крок. Але не варто забувати, що аж до розвалу царської імперії підданих Росії ділили на християн та безправних іновірців. Отож не вінценосній блудниці було вчити поляків релігійної терпимості на їхніх етнічних землях.

Озброєні ножами і косами гайдамаки-повстанці довели, що у знаменитої терплячості й толерантності українців теж є межа (фрагменти пам’ятника Шевченкові в Харкові)

Однак цього не скажеш про зраджену Московією Правобережну Україну. За умовами Переяславської угоди 1654 року цар мав стати захисником і союзником козацької держави, але у 1667 році було підписано Андрусівське перемир’я про фактичний поділ українських земель між двома колонізаторами.

Саме на належну Польщі Правобережну Україну насамперед посунули збройні загони конфедератів, огнем і мечем упокорюючи «схизматиків», якими для зайд-окупантів були українці православної віри. Відповіддю стало всенародне повстання, назване Коліївщиною й оспіване Шевченком.

Уже у часи Кобзаря вистачало горе-ерудитів, які стверджували: «Гайдамаки не воины — разбойники, воры». Відповіддю стали гнівні слова нашого Тараса: «Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане».

Як у часи Хмельниччини, Україна повстала проти знахабнілих колонізаторів, що вкотре забули гірке визнання великого канцлера литовського Станіслава Радзивілла, написане 1649 року: «Козаки і чернь здійснили нечувані злочини, бо нечувані були наші гріхи». Від звірств обох сторін конфлікту холоне кров у жилах, але, на відміну від поляків, які прийшли на чужу землю як загарбники-шовіністи, українці обстоювали Вітчизну і захищали від терору зайд-шляхтичів власні родини.

Не варто забувати, що гайдамаки воювали не проти законної влади Речі Посполитої, а конфедератів-заколотників, які самі повстали проти короля. Цілком закономірно, що ватажки Коліївщини поставилися до царських військ, надісланих на Правобережну Україну, як до союзників. Саме цим скористався російський генерал Кречетніков, який заарештував Гонту і Залізняка, що обезголовило повстання і призвело до його поразки.

Десятки тисяч українців було жорстоко вбито чи скалічено за участь у Коліївщині й найменшу підозру у причетності до неї. Показові четвертування і набивання на палі вже нікого не дивували, а нормою під час каральних акцій у бунтівних селах стало так зване значкування: кожному десятому із чоловіків відрубували праву руку й ліву ногу або навпаки — ліву руку і праву ногу.

Про це теж не люблять згадувати ті, хто соловейком витьохкує про «звірства» гайдамаків-коліїв. При цьому ігнорують, що, як і повстання Хмельницького, поштовхом до якого стало силове захоплення поляком-шляхтичем маєтку сусіда-українця, Коліївщину теж спровокувала сваволя колонізаторів-визискувачів, нащадки яких досі лементують про вроджений бандитизм гайдамаків і бандерівців.

Єдина сторона, яка виграла від Коліївщини, — Росія. За словами Івана Франка, «московська цариця при помочі гайдамацтва підтяла та заколихала польську шляхту» і «скувала немногі ще вольності українського люду». Найобразливіше, що далеко не всі усвідомлюють це навіть тепер у Польщі й Україні.

Досі чи не єдиний величний монумент, що нагадує про події Коліївщини, — споруджений 1935 року пам’ятник Шевченкові в Харкові. Небажання згадувати про гайдамаків чиновники пояснюють прагненням «не провокувати Польщу», де болісно сприймають найменшу спробу вшанування національних героїв України. Та нікого з польського керівництва не бентежить прославлення в Росії генералісимуса Суворова, під керівництвом якого російські каральні війська 4 листопада 1794 року вирізали лише у передмісті Варшави Празі 21 тисячу цивільних жителів. Це в кілька разів більше, ніж загинуло поляків і євреїв за весь період Коліївщини.