У сумнозвісному Емсь кому указі, який, на переконання його розробників, мав остаточно вирішити «малоросійське» питання, окремим рядком вказано: «Немедленно выслать из края («Южно-Русского», на думку властей. — В.Ш.) Драгоманова и Чубинского, как неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов». Гідна подиву «увага» вершителів долі Російської імперії до начебто дрібного чиновника Павла Чубинського, який після повернення із заслання (до речі, без жодних доказів вини та рішення суду) займався лише статистичними дослідженнями та збором етнографічних матеріалів.
Після заслання — в експедицію
Парадокс, однак на рідну землю засланця повернули теж за «височайшим соізволєнієм» саме для статистично-етнографічних досліджень Південно-Західного краю Російської імперії. Причому кандидатуру Павла Чубинського запропонувало Російське географічне товариство (РГТ), дійсним членом якого талановитого українця обрали 1869 року за вивчення і опис семи північних губерній Росії.
На фінансування експедиції виділили лише 3 тисячі рублів, однак ентузіасти, об’єднані Чубинським, здійснили гігантський обсяг робіт. За чотири роки було зібрано і систематизовано матеріалів на сім томів (9 книг).
Ці безцінні томи, за словами Івана Франка, стали «основою всіх подальших робіт з етнографії та мови Південної Руси». Не менш промовистим свідченням їх ролі для культурного і національного самоусвідомлення українців є той факт, що томи з казками і піснями стали «найлюбішими книжками» маленької Лесі Українки.
Щодо наукової і практичної цінності, то вони містили безцінні статистичні дані про економічний потенціал краю, який до згадуваної експедиції ніким комплексно не досліджувався. Отож РГТ нагородило Чубинського золотою медаллю, а 1879 року його дослідження здобули золоту медаль Міжнародного конгресу географів у Парижі.
Втім, для українців значно важливіше, що завдяки роботі експедиції збережено безцінні пам’ятки народної творчості: близько 4 тисяч обрядових пісень, три сотні казок, понад 60 записів місцевих говірок, народний календар. Тут є нотатки про характерні заняття населення, його доходи, житло, одяг, традиційну їжу, стан виробничих сил і торгівлі. Як і практично перші наукові описи Холмської Русі, Підлясся Сідлецької і Гродненської губерній, Пінського і Мозирського повітів Мінської губернії, населених поліщуками. Біда в тому, що жодного разу ці матеріали не перевидавались, адже неблагонадійність їх автора не викликала сумніву і в радянської влади.
Першому перепису в Києві — 140 років
Саме стараннями Чубинського 1873 року в Києві заснували Південно-Західне відділення Російського географічного товариства, робота якого дала змогу продовжити працю, розпочату в експедиції. Метою організації були нібито далекі від політики етнографічно-статистичні дослідження. Однак саме суто наукові цілі і підходи стали першопричиною подальших бід і закриття відділення згідно з тим же Емським указом.
Для кращого розуміння «вини» науковців варто нагадати, що до плану першочергових робіт Чубинський включив «вивчення трьох етнографічних типів — малоросійського, польсь кого і єврейського, а так само економічної ролі і значення кожного з цих елементів. Вивчення це має стояти на об’єктивному грунті, притаманному всякій науковій роботі. Тенденційність і публіцистика не відповідають ролі й завданням відділу».
У цій короткій цитаті йдеться про щонайменше кілька «крамольних» для тодішньої влади тверджень: визнання, що в Україні нечисленне російське населення не відіграє особливої ролі та відмову від розпалювання міжнаціональної нетерпимості, на чому вміло спекулювали в усіх без винятку імперіях.
Якщо вести мову про суто практичне значення перепису в Києві, то він засвідчив, що тут проживає у півтора раза більше жителів, ніж офіційно вважалося. Та водночас методологія обліку, розроблена під керівництвом Чубинського, суттєво відрізнялась від загальноприйнятої, коли перепис проводився не за національними, а релігійними ознаками. Отже перепис у Києві, на який влада виділила 3 тисячі рублів, мав засвідчити, що давнє місто — справді «мать городов руських». Бо за віросповіданням тут абсолютну більшість становили православні (77%), а іудеї і католики — лише 10% і 8% відповідно.
Русь — ще не Росія
Результати перепису, докладно викладені у книзі «Киев и его предместия: Шулявка, Соломянка с Протасовым Яром, Байкова Гора и Демиевка с Саперной Слободкою, по переписи 2-го марта (за ст. стилем. — В.Ш.) 1874 года», отримали б найвище схвалення влади, якби науковці не ставили жителям запитань щодо роду-племені та рідної мови. Так, з’ясувалось, що 31,4% киян вважають рідною малоруську мову, 39,5% — руську без уточнення наріччя і лише 7,9% — великоруську.
Не менш вражають дані перепису щодо корінних киян: таких було у 1874 році лише 28,3%. Отож визначення «понаїхали» — з напрочуд давнім корінням.
Ще одним тріумфом науковців з Південно-Західного відділення РГТ став ІІІ Археологічний з’їзд, що проходив у Києві в цьому ж році. Як згадуватиме його учасник Павло Житецький, «дуже палкі були змагання на з’їзді, але вкінці наїзжі учені гості побачили, що з ідеями обрусіння нічого соватись у Київ, бо Київ є справжній город настоящої Руси, котра цінує себе і хоче зостатися сама собою».
У столицю — зась
У 200-річний ювілей Шевченка гріх не згадати, що аж ніяк не багатій Павло Чубинський за особисті кошти викупив авторські права на неопубліковані за життя Кобзаря твори і завдяки цьому вони дійшли до читача. Він купив хату для знаменитого, але бездомного кобзаря Остапа Вересая, співом якого захоплювались набагато заможніші від нього «патріоти».
Розплатою за любов до України стали аж два заслання. З останнього великий українець повернувся важко хворим. Йому дозволили доживати віку на рідному хуторі під Борисполем, але із забороною бувати в Києві. Вже за радянської влади навіть кам’яний надгробок з могили Чубинського опинився у підмурівках колгоспної комори.
Та ні добрі справи, ні написана ним пісня не вмерли. Щоразу, встаючи під перші акорди священного для українців гімну, хоч на мить згадаймо того, хто у найважчі роки написав: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Павло Чубинський на це заслужив.
Ми в Google+