Кожному, хто досліджував, а то й просто цікавився українською літературою чи світовим кінематографом, знайоме це ім’я. Олег Кіндратович Бабишкін народився у Переяславі-Хмельницькому на Київщині, а диплом Київського університету імені Тараса Шевченка одержав у червні 1941 року разом із «призначенням» на передову. Фронтовими дорогами він пройшов від донських степів (через Україну) до Угорщини й Австрії. Був поранений, куля ледве не зачепила серце… З війни повернувся до Києва і з 1945-го два десятиліття працював в Інституті літератури Академії наук та видавництві «Українська радянська енциклопедія». Захистив кандидатську, потім — докторську дисертації. Головним опонентом Олега Бабишкіна на захисті докторської був поет-академік Максим Рильський, який високо оцінив його дослідження творчості Лесі Українки. З 1965 року і до виходу у 1988 році на пенсію Олег Кіндратович був професором факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. 

«Треба бути на сучасному гребені»

Дійшовши зрілих літ, побувавши вже і в ролі навчителя, нема-нема та й поринаєш у спогад. Тепер дедалі чіткіше бачиш профілі тих, хто вводив нас у науку, передавав нам свої знання, житейський досвід і мудрість ще тої, складної для духовності, людини та її творчості радянської епохи. Бо те, що бачилося попервах на відстані руки, стало значно об’ємнішим на відстані часу.

Особливий зріз цих порівнянь належить рокам нашого навчання на факультеті журналістики столичного університету імені Тараса Шевченка (1967—1972 рр.), які були непростими в нашому становленні як фахівців і громадян. Особливо тих із нас, хто ледве вирвався з глухого села, пізнав смак робітничої пролетарської закваски та армійської служби, де повністю розчинялися такі поняття, як «рідна земля», «історія свого роду» та «український вимір». А тут, на факультеті, ми знову заговорили рідною мовою і відчули, що навколишній світ зовсім не однозначний. Бо в університеті ми зустрілися з літературою, що ламала рамки однозначності нашого буття. А головне — ми зустрілися тут із викладачами, які уособлювали цю неоднозначність.

Одним із таких був професор Олег Кіндратович Бабишкін, який читав нам курс мистецтвознавства, точніше — історію світового кіно. Сухий і педантичний, як здалося мені попервах, він страшенно хотів, щоб ми глибоко розбиралися в нюансах творчості Федеріко Фелліні, Анджея Вайди та інших закордонних кіномитців, майже спросоння могли назвати ті чи ті роботи і час виходу на екран. Не кажу вже про творців українських кіношедеврів — Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осику та обожнюваного ним Олександра Довженка.

Культивування цієї енциклопедичності інколи навіть дратувало. Не випадково на одному із семінарських занять я «вибухнув»: навіщо нам, журналістам, знати: що, де і коли? Для цього є довідники. Олег Кіндратович якось по-батьківськи журливо глянув тоді на мене і пояснив, що довідники відстають від життя, а журналісту треба бути на його сучасному гребені.

Звичайно, каюсь тепер. І дякую навчителю за мудру пораду. Бо він сам був на тому гребені. І болісно падав з нього. Але ж тоді я не знав, як важко працювалось йому раніше — в Інституті літератури АН УРСР та в редакції Української радянської енциклопедії, звідки доводилося йти «за власним бажанням», бо там у ньому стали вбачати «націоналіста».

Шукав однодумців

Оте минуле стояло над ним і на факультеті у викладацькому середовищі, що наполовину складалося з колишніх партійних працівників, які ревно берегли ідеологічну цноту тодішнього суспільства.

Він шукав можливість говорити з кимось на рівних, хоча б трохи розкритися у своїх поглядах на тодішнє життя. Він шукав однодумців. І передусім серед студентства. Але на лекціях усього не скажеш глухим, байдужим і початкуючим пристосуванцям та сексотам. Тож, думаю, саме це спонукало його створити літературно-мистецький гурток, на засіданнях якого понад два десятки вихованців факультету (передусім нашого першого курсу) проводили всілякі диспути і готували творчі роботи для захисту на них. Ці роботи не передбачали обов’язкового подання в редакції на предмет друку в газетах та журналах. І все-таки багато з них побачили світ — якщо не тоді, то згодом. Це з нашого гуртка виросли кінознавець і кінокритик Лариса Брюховецька (Кисіль) та мистецтвознавець Людмила Лисенко (Пох).

Олег Кіндратович був академічним на  лекціях, бо то стиль науковця, який багато зробив для дослідження творчості Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Володимира Самійленка, Юрія Яновського, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара та інших українських митців. Він працював у багатьох архівах, неодноразово й за кордоном (у Празі), вивчаючи спадщину Олександра Олеся (Кандиби), який після революції, як свідчить Український радянський енциклопедичний словник, опинився в таборі петлюрівської еміграції. Тодішні дослідження мали таврувати тих, хто порвав із радянською владою, а Олег Кіндратович Бабишкін одним із перших визначив справжню роль і місце цього емігранта в українській літературі.

Бути дослідником, глибоко знати своїх попередників та українську історію — саме це прививав нам Учитель. А ще — любов до історичних місць України. Він дохідливо відкривав маловідомі нам сторінки з життя славетних українців і таким чином спонукав нас пізнавати рідну історію та її творців.

Це з ним ми об’їздили пів-України, побували у місцях, пов’язаних із життям і творчістю Олександра Довженка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Юрія Федьковича, Ольги Кобилянської, доторкнулися до минувшини у Чернігові, Новгороді-Сіверському, Луцьку, Берестечку та інших пам’ятних місцях. І всюди він підключав місцевих краєзнавців, аби наповнити наші душі знаннями про рідний край. Кілька разів він заручався підтримкою мистецтвознавця Григорія Логвина, який навчав нас «читати» давню, передусім дерев’яну храмову архітектуру.

Приживалися  й такі «герої»

Я бережу щонайкращі спогади про цікаві зустрічі з кіномитцями, які влаштовував нам Олег Кіндратович і в аудиторіях жовтого корпусу університету, і на кіностудії імені О. Довженка. До нас приходили Леонід Осика і Лариса Кадочникова, Сергій Параджанов та Іван Миколайчук. Але значно цікавішим було спілкування з метрами кіно у павільйонах кіностудії, на якій ми були майже своїми. Я всім кажу, що студентом мав честь переглянути фільми Параджанова «Тіні забутих предків», «Саят-Нова» та «Колір граната» з його коментарями, які не вписувалися в офіційні відгуки про те новаторське і несподіване на той час кіно. Ми, гуртківці, оцінювали його і задумувалися над художніми символами, які в ті роки найкраще передавали суть реальності і критицизму нашої дійсності та недавньої історії. Бо подача матеріалу «в лоб» була б зарубана на худраді. Або й вище.

Усе те розвивало наше мислення. Ми теж ставали задерикуватими. Нам теж хотілося виговоритися, осмислюючи ту чи ту художню річ. І не лише. Скажімо, розбурханий на засіданнях гуртка дух критицизму спонукав мене об’єктивно оцінити чергову поетичну збірку Віталія Коротича «Вогонь», що вийшла 1970 року і була приурочена 100-річчю з дня народження Леніна. Мене так обурив декларативний пафос автора, що я за два вечори написав розлогу рецензію «Підігрітий вогонь». Зачитав її на гуртку — похвалили. Це окрилило і занесло мене аж у редакцію «Літературної України». А там прочитали, похитали головами. І почалося: «Розумієш… це ж Коротич… ленінська тематика… А ти нападаєш… Дуже сердита і велика рецензія».

 Звичайно, відхилили. Я сказав про те Олегу Кіндратовичу, на що він загадково усміхнувся і порадив не робити з цього трагедії. Такий час, мовляв, і його герої…

Після випуску ми зустрічалися рідко. Хвилинне «добридень — бувай», і знову робота розводила нас, залишала наодинці зі своїми клопотами і проблемами. Аж до кінця червня 1991 року, коли ми, колишні його гуртківці, вже не в повному складі зустрілися, щоб провести Учителя в останню путь…

P. S. Зовсім недавно стало відомо, що Олег Кіндратович залишив розлогі спогади про свої життєві шляхи-дороги. Є там і про нас, його вихованців. Бо він не мислив себе без нас. Не випадково він так щиро і болісно відгукнувся ще тоді, у вересні 1972 року, в університетській багатотиражці «За радянські кадри» на трагічну смерть нашої однокурсниці Таїси Корнієнко, у якій вбачав майбутнього мистецтвознавця і літератора-новеліста…

Він вірив у нашу зорю, яку плекав упродовж п’яти років.

Здається, ми його не підвели… 

Микола МАХІНЧУК,
письменник, заслужений журналіст України