У  рамках забезпечення каретами «швидкої допомоги» Міністерство охорони здоров’я планує придбати 1000 нових автомобілів типу В (автомобілі екстреної швидкої допомоги, в яких можна здійснювати медичний догляд за пацієнтом) та С (реанімобілі). На виконання цих завдань із державного бюджету спрямовується 922 мільйони гривень. Закупівлі розпочнуться у першій половині серпня цього року і триватимуть до жовтня. Особливий акцент роблять на сільській місцевості.

Днями на Херсонщині ледь не сталося серйозної дорожньо-транспортної НП: легкове авто мало не врізалось у колону з шести автобусів з дітьми, які їхали в санаторій. Трагедії вдалося уникнути завдяки інспекторові ДПС УДАІ Херсонщини старшому лейтенанту міліції Валентину Дембровському, який прийняв удар на машину супроводу і на себе.

А ситуація, за повідомленням прес-служби департаменту ДАІ МВС України, розгорталася так. Коли автобуси мали повертати на дорогу до Скадовська, машина, якою керував Валентин Дембровський, їхала попереду і зупинилася на повороті, увімкнувши проблискові маячки. Це був сигнал іншим водіям, щоб вони пропустили колону. Назустріч їхав «ВАЗ-2121» із причепом. Неуважний водій пізно помітив патрульну автівку, що зупинилась на перехресті. Зрозумівши, що зіткнення не уникнути і «ВАЗ» мчить просто на автобуси, Валентин Дембровський повернув авто, і прийняв весь удар на себе. 

Прізвище Акіри Судзукі даремно шукати в довідниках чи енциклопедіях. Хіба що в густому павутинні Інтернету десь може заблукати дрібна інформація. Однак це аніскільки не применшує інтересу до цієї постаті. Навпаки: знайомство з японцем виявилося настільки цікавим і корисним, що мимоволі подумалося: це ж як треба любити творчість Давида Бурлюка, щоб у 74-річному віці, з Токіо, подолавши 10 тисяч кілометрів, дістатися Києва, Сум, потім — Лебедина, а далі — маленького села Рябушки, на території якого колись розташовувався хутір Семиротівка? Саме там народився один з найвідоміших художників і поетів минулого століття Давид Бурлюк.  Утім, поговоримо про все із самим гостем. 

Одна з вулиць у передмісті Парижа має ім’я українця Сергія Виноградського, видатного вченого-мікробіолога, автора фундаментальних відкриттів у природознавстві кінця XІX — початку XX століття. Його ім’я також добре знають у Цюріху та загалом у наукових колах світу. Але не на рідній землі. Прислужився випадок.

Якось канадський професор Євген Рослицький, українець за походженням, був здивований, що його колега з України не чув про знаменитого земляка, якого сам Луї Пастер запрошував на роботу.

Невдовзі київський професор Василь Шендеровський у своїй статті зауважив, що нині на Сергія Виноградського претендують три країни: Франція, Росія і Швейцарія. А що ми? Закрутилося колесо досліджень…

А нещодавно помітною подією у наукових колах стала презентація науково-документального телефільму про життєвий шлях ученого (про це «УК» писав у попередніх номерах). Про нього та про творчі аспекти створення стрічки розмовляємо з її автором — вінницьким краєзнавцем Леонідом ФІЛОНОВИМ. 

Це унікальне видання в трьох книгах у рамках ювілейного проекту на вшанування  200-річчя від дня народження Великого Кобзаря здійснило за підтримки Наукового товариства ім. Т.Шевченка у США видавництво «Критика» спільно з Інститутом критики й Інститутом джерелознавства. А розмова-презентація з цього приводу пройшла в столичній книгарні «Є».
Сама публікація містить, окрім власне факсимільного видання 1841 року, монографію професора Григорія Грабовича з Гарвардського університету «Шевченкові “Гайдамаки”: поема і критика» та працю Олеся Федорука з Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України «Перше видання Шевченкових “Гайдамаків”: історія книжки». 

Нині цей літератор, хоч як прикро це констатувати, належить до категорії маловідомих. Далеко не кожен читав його твори, ще менше тих, хто знає, що в історії Російської імперії була ціла «епоха Короленка».  
Письменник, чиє дитинство і юність пройшли в Україні, вважав себе сином трьох народів — українського, польського і російського, мовою якого він творив. Щодо двох перших, то мати і бабуся Володимира Короленка — полячки, а ось по батьківській лінії — він нащадок миргородського козацького полковника Івана Короля. Тим прикріше читати навіть у деяких сучасних дослідженнях українських(!) авторів, що «батько письменника — росіянин».

Ті чоловіки, які до цього причетні, але самі не відчують ніколи й нізащо, таку мить іноді зважуються упіймати власним поглядом. Проте навіть неслабаки духом з найатлетичнішими статурами при цьому нерідко непритомніють, коли в пологовому будинку їхні нащадки перетинають кордон білого світу…
 

«Хто не курить люльки і не нюхає табаки, той не вартий і собаки», — жартували козаки над тими, хто не любив тютюнового диму. Серед молодих козаків люлька була ознакою сили, серед зрілих — символом авторитету, для старших же січовиків — атрибутом мудрості.

Мій чоловік потрапив в автомобільну аварію. На вулиці Миколаївська в сусідній Одесі. Так вийшло, що поїздка була нічною, вимушеною, виробничою. Суворий автомобіліст з 35-річним стажем досі страждає від того, що сталося. Як дитя: «Я розбив машину! Я мав усе передбачити! Я, ймовірно, неправий!» Наслідків цієї аварії безліч. Моральних і матеріальних. Єдине щастя — обійшлося без жертв.
 

Один з найяскравіших споминів мого дитинства — про чисті води і піщані береги оспіваної ще Нечуєм-Левицьким річки Роставиці. Впродовж усього літа вона була улюбленим місцем відпочинку дітей і дорослих, а навіть невмілий рибалка вудкою за годину-дві наловлював кілька кілограмів риби — плітки, карасиків, золотавих линків і пресмачнющих пічкурів, чиє зникнення стало так і не почутим попередженням про грядущу біду блакитних артерій рідного краю.