На Українському стенді 63-го Берлінського кінофестивалю з успіхом пройшла презентація стрічки «Іван Сила» про циркового силача й боксера Кротона (Івана Фірцака). Вона вже справила враження на організаторів кінофестивалів. У свою чергу продюсери домовляються з дистриб’юторами про продаж фільму. До його виходу на широкий загал лишилося трохи більше як півроку. З особливим нетерпінням чекають цієї події закарпатці.
Звістка про те, що за нинішньої фінансової скрути держава виділила на кінострічку 15,6 мільйона гривень, була фантастикою. Але торік у серпні на Київській кіностудії імені Олександра Довженка зйомки фільму «Іван Сила» розпочалися, а нині завершують монтаж відзнятого матеріалу.

Ця зустріч, щиро кажучи, змусила мене кардинально змінити своє уявлення про вищі навчальні заклади, які прийнято називати провінційними. Звичайно, вони не можуть похвалитися такою матеріальною базою, як столичні чи «гранди» з міст-мільйонників, у яких за спиною, так би мовити, сто й більше років історії та традицій. Ставши вже своєрідною візитівкою країни, вони мають і більше уваги, й підтримки на загальнодержавному рівні.
Щодо Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, то навіть за вимірами людського життя він ще молодий — лише 45 років. Однак, поцікавившись коментарями, які залишають на сайті його вихованці, серед інших наткнувся й на такий: «Універ із великими традиціями, хто хоче вчитись — отримує якісну освіту і без всяких хабарів, а випускники з головою — в ціні та пошані. Викладач — профі, а мажорам тут нічого робити (потрібно вчитись, а не пальцями водити). Вчіться, і все буде OK!!» 

За статистикою, пересічна українська родина із середньомісячного доходу на заощадження (купівля валюти, цінних паперів, ощадкнижка тощо) витрачає приблизно 11%, а майже 90%  — на споживання, з них 65% — виключно на харчі. Отже, можна сказати, що ми не дуже швидко, але доволі впевнено перетворюємося на націю споживачів.

Чиновники намагаються нас запевнити й переконати, що вартість різних груп товарів, особливо продовольчих, останніми роками істотно не змінюється. 

Раїса Недашківська — знакова актриса для країни. В її творчості означилися віхи культурних і духовних пошуків суспільства. В радянські часи українська красуня багато знімалася на різних кіностудіях колишньої багатонаціональної країни. «Я вся була жага акторської роботи», — згадує народна артистка України. І нині, в 70, вона затребувана: грає на сцені, готує роль в новому телефільмі,  записує поетичні і вокальні альбоми, працює в оргкомітеті фестивалів, допомагає ставати на крило мистецькій молоді, у Спілці театральних діячів патронує Дім ветеранів сцени.
Ми розмовляємо з актрисою в її  квартирі на четвертому поверсі будинку біля Золотих воріт, який пам’ятає старий Київ. Кімнату прикрашають картини, серед яких домінують роботи Віктора Зарецького. 

Театр перевіряється Чеховим — це твердження до снаги франківцям, які поставили одну з найвідоміших п’єс драматурга

П’єсі, написаній Антоном Чеховим 1896 року й надрукованій у журналі «Русская мысль», судилася особлива місія. Нині важко уявити, що перші її покази на сцені Александринського театру в Петербурзі стали провальними.

Два роки потому «Чайкою» відкривався щойно створений Московський художній академічний театр. Прикро вражені невдачею петербурзької вистави, засновники МХАТу Костянтин Станіславський та Володимир Немирович-Данченко неймовірно хвилювалися. Та коли реакція публіки після напруженої тиші під час першої дії змінилася тріумфальними оплесками, за спогадами Немировича-Данченка, учасники спектаклю обіймалися, як у Великодню ніч. Від того часу МХАТівську завісу прикрашає зображення чайки як символу нового російського театру, який шанує традиції і прагне творчого пошуку. 

З усіх українських клубів, які продовжують виступи на євроарені після зимової перерви, найбільшу увагу привертали динамівці. Олег Блохін отримав можливість готувати команду на передсезонних зборах за власними рецептами й уподобаннями. Гравець збірної Хорватії Огнен Вукоєвич зізнався журналістам: так інтенсивно, як це було в іспанській Марбельї, він ніколи в своєму житті не тренувався.
Перший офіційний матч сезону підтвердив, що Андрій Ярмоленко і його партнери готові проводити 90 хвилин гри у високому темпі. Водночас стало очевидно: налагодити командну гру в такий короткий термін тренерському штабу не вдалося.

Один із моїх найяскравіших дитячих спогадів — кіносеанс у клубі маленького провінційного містечка. Яке це було свято! Промінь кінопроектора малює на екрані яскраві сцени з життя українців. Ось біля хати запорожця Карася його названа дочка Оксана сумує за своїм коханим, козаком Андрієм. Вона мріє перелетіти разом з милим до рідних дніпровських берегів, жити з ним в одному гніздечку, на батьківщині. Ось добряче захмелілий Карась не без підстав побоюється зустрічі зі своєю дружиною Одаркою. Однак уникнути сварливої жінки не вдається, вона обсипає чоловіка лайкою, допитуючи, «відкіля це ти узявся». Їхній дует неперевершений: «Ой, Одарко, годi буде, перестань-бо вже кричать!». «Нi, нехай же чують люди, ні, не буду я мовчать!».

«Видання  книжки — це перша спроба в історіографії подати комплексну картину політики того періоду вітчизняної історії. У роботі проаналізовано такі аспекти кримської проблеми, як ставлення українських державних структур до статусу Кримського півострова, їхні стосунки із кримським урядом, режимом Петра Врангеля, реакція на пропозицію частини кримськотатарських політиків надати Польщі мандат на Крим. Окрім того, розглядаються такі невідомі чи маловивчені сюжети, як діяльність українського підпілля у врангелівській армії, українського національного руху в Криму в 1919—1920 роках, українських дипломатів з утворення Чорноморської федерації, кримського представництва в Києві та боротьбу за Північну Таврію взимку 1918—1919 років», — зазначив Віктор Лукашенко, керівник кримської філії Національного науково-дослідного інституту українознавства та світової історії.  

У Музеї Шевченка в Києві вперше серед робіт народних майстрів торік виставили колекцію з Глухова. Відвідувачів вразили майже півтори сотні дзвоників Ірини Колтакової. Їй нелегко було їх обирати з 1300 екземплярів з порцеляни, ялівцю, скла… Нема хіба що електричних. Є срібні. Їх звучання не надто гарне: давні майстри про це знали. Вони хоч і зазначали, що дзвоники срібні, але додавали у сплав більше бронзи, тоді їхні цінні витвори звучали привабливіше.  
Колекція Колтакової унікальна для України і формується в неповторному Глухові. Там склалася традиція: випускники навчальних закладів, молодята та інші глухівці, зачаровані старовиною рідного міста, встановлюють іменні лавочки в скверах і парку.

Винесені у заголовок слова з геніальної поеми Тараса Григоровича Шевченка «Кавказ» написані майже 170 років тому. Водночас вони доволі влучно відображають похмуру картину семи днів, з 5 по 11 лютого 2013-го, коли знічев’я замовк весь державний радіоефір і велику європейську країну охопила тривожна незрозуміла тиша. Обірвалася на півслові передача Першого Національного, згас «Промінь», заклякла «Культура»… Що це було, достеменно ніхто не пояснив, тож кожен змушений шукати відповідь сам.