Природно, що участь у будь-якому судовому засіданні вимагає серйозного ставлення всіх без винятку його учасників. Навіть тоді, коли воно відкрите, а справа, про яку йтиметься, не стосується звинувачення у злочині, що тягне за собою тяжкі наслідки.
Та коли позаторік 23 листопада 2011 року суддя Оболонського районного суду міста Києва, розпочавши слухання словами «Заборонено знімати на камеру, оскільки може бути розголошена досудова таємниця слідства», затим півгодини відхиляв одну за одною кільканадцять заяв позивача і, зрештою, після кількох хвилин перебування в дорадчій кімнаті закрив кримінальну справу, пославшись на рішення слідства, яке він отримав безпосередньо під час судового засідання, серйозно сприймати побачене і почуте, погодьтеся, стало складно. 

Жартують, що коли школярик переходить до третього-четвертого класу, батьки, допомагаючи йому з підготовкою домашніх завдань,  вже починають почуватися… хм… не зовсім інтелектуалами. Що вдієш — така шкільна програма, котра схожа на казкового персонажа, який потрапив до печери з коштовностями і може залишити собі все, що винесе за один раз. От і старається набрати побільше. Чи варто так навантажувати школярів?
Про це розмовляємо з директором школи № 20 міста Чернігова Миколою КОНОНЧУКОМ. 

Аналогів настільки системної роботи над поліпшенням життєво важливої сфери, якою є заповідна справа, незалежна Україна ще не знала. Більшість із заходів проекту здійснювали в країні вперше.

Підсумкова конференція учасників Програми розвитку ООН  та Глобального екологічного фонду «Зміцнення управління та фінансової стійкості національної системи природоохоронних територій в Україні», одним із активних медіа-партнерів якої була і газета «Урядовий кур’єр», стала ще одним вагомим внеском у спробу нашої країни інтегруватися у світовий природоохоронний процес. 

Ще не оговталися від розмаїття новорічних і різдвяних смакот недавно перенаселені ними холодильники українців. Їхні духмяні запахи причаїлися десь за новими, значно буденнішими наїдками і озиваються вже майже пошепки, найтоншими сопрано, коли відчиняють господарі двері домашніх хранителів харчового холоду. Флюїди зниклих холодців, шинок, домашніх ковбас, кров’янок, голубців, узварів ще й викликають із пам’яті всіх тих, з ким за святковими столами трапезували, себто дорогих гостей. І тих, для кого не забували поставити ще одну миску з ложкою куті і свічку, — душ усіх предків.  

У культурному житті області поява 600-сторінкового видання «На пагорбі долі» може претендувати на одну з вагомих подій. Адже в нас не так часто народжуються творчі здобутки, де у сконцентрованому вигляді блискуче показані єдність історії, традицій, сьогодення і надії краян на краще завтра. 

Отож місцеву виконавчу владу і тернопільських краєзнавців, організаторів туристського бізнесу можна привітати з непересічною подією: через погляд талановитого журналіста для прийдешніх поколінь назавжди зафіксований потужний пласт історичних колізій та оригінальної культури, яку зберіг і розвиває цей регіон. 

Про це треба писати без прив’язки до конкретних дат — чи то початку Великої Вітчизняної, чи то гучних провальних або переможних операцій Червоної Армії, навіть звільнення України від фашистських загарбників. Повага до наших загиблих виявляється не лише покладанням квітів до монументів і братських могил у дні державних свят. Є ще інший бік, настільки ж страшний, як і втаємничений, але від того не менш почесний і святий. Наш співрозмовник, який, до всього, є відповідальним секретарем Державної міжвідомчої комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій, знає про це не з чужих слів.

Премії цього популярного інтернет-порталу вручають щорічно, і попри суб’єктивність літературних смаків такі церемонії нагородження переможців стають певним підбиттям книжкових підсумків року. Хоч на істину в останній інстанції вони не претендують, а лише виражають думку експертного журі «ЛітАкценту» у складі письменників, критиків, науковців на чолі з відомим літературознавцем професором Національного університету «Києво-Могилянська академія» Володимиром Панченком. 

Що зазвичай обговорюють сусіди, випадково зустрівшись у дворі або на сходах? Найчастіше комуналку, чи не так? Як швидко зростають ціни на неї і як вони не відповідають, на нашу думку, якості наданих послуг.

Проте побурчимо-побурчимо, а отримавши квитанції, прямуємо до Ощадбанку чи на пошту — платити. Адже більшість із нас привчена сплачувати за рахунками вчасно, щоб не стати боржниками. Бо якось це соромно. Стосується це й мене. Але… 

Без чого найперше неможливо уявити українця й Україну? Без рідного слова. Хоч дехто протиприродно так не вважає… Дякувати Богові, що маємо з 2001 року такий феномен, як Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика, який утверджує державний статус  української мови, допомагаючи мільйонам юних громадян України усвідомити її престижність. Про те, як це відбувається вже тринадцятий рік, – розмова з головою Координаційної ради цього конкурсу Михайлом СЛАБОШПИЦЬКИМ. 

Мало не в півтора раза більше журналістів зібралося вчора для висвітлення урядового засідання. Медійники ніби відчували, що почують від очільника Кабміну та його підлеглих про кардинально нові речі, покликані в осяжному майбутньому змінити життя країни.
І Прем’єр-міністр Микола Азаров виправдав сподівання, зрозумівши, що постійне обговорення одних і тих самих проблем без прийняття рішень чи їх відкладання позбавляють країну перспективи подальшого повноцінного розвитку.
От і проголосив Прем’єр початок нового етапу, складнішого й напруженішого, попередивши своїх підлеглих: «Простих рішень більше немає… Кожному члену уряду доручено певний напрям реформ. Кожен відповідає за виконання конкретних позицій Національного плану дій. Виконання цієї роботи буде оцінкою і кожному персонально, і уряду в цілому».