Чимало черкащан бідкається, що місто забудовується без урахування потреб городян. Колись затишне, хоч і далеко не європейське місто Черкаси останнім часом стали перетворювати на якийсь дивний конгломерат, у якому все менше місця відводиться людині. Ось так стисло можна підсумувати думки фахівців містобудування, з якими довелося говорити на цю тему. Понад три десятки опитаних жителів  дали негативну оцінку змінам в архітектурному обличчі міста.  

Наскільки захищені права українських споживачів та  що змінилось після відміни обов’язкової сертифікації для деяких видів продукції, а також чи  якісні харчі ми сьогодні вживаємо, з’ясовував кореспондент «УК»  у розмові з головою Київської обласної організації ВГО «Союз споживачів України» Тетяною ШАЛЬМАН.  

Андрій Пінчук і його дружина Ольга мають троє власних діточок і семеро прийомних. Тож велике господарство (а це усяка живність, город, сад, своя тепличка) — у пригоді. Отець Андрій — священик, має вищу педагогічну освіту, сім років пропрацював у державному дитячому інтернатному закладі. Будинок, у якому раніше був скит Тихвінського жіночого монастиря, родині подарувала Дніпропетровська єпархія УПЦ. У просторій хаті сім кімнат: є окремі спальні для дівчат і хлопців, кабінет, зала, бібліотека.
Найстарший син Пінчуків Богдан уже має власну сім’ю, а наймолодшому Стефану – 2,5 року. 

Колега Василь Іванович має хорошу і власне правильну звичку вивчати чек на покупки не відходячи від каси. Нещодавно, після того, як він купив різноманітні дрібнички для дому в одному із столичних магазинів, касир видала йому незвичний чек. А незвичний він був тому, що в цьому фіскальному документі значились дві дивні фрази — «недійсний чек» та «нефіскальний чек».  

За 200 років, що минули від початку вітчизняної війни 1812-го, написано чимало книжок про тогочасні події. Певна річ, серед авторів безпосередні учасники битв і походів виявилися в меншості. Тому на особливу увагу заслуговує видання Святогірського державного історико-архітектурного заповідника — книжка спогадів князя Миколи Борисовича Голіцина «Офіцерські записки, або Спогади про походи 1812—1814 рр»). Про раритетну річ, що розрахована на широке коло читачів, кореспонденту «УК» розповідає заслужений працівник культури України провідний науковий спеціаліст заповідника Володимир ДЄДОВ.  

На Шевченківські березини в Черкасах відбулася прем’єра другої частини поетичної тетралогії Богдана Стельмаха «Тарас». Презентують її традиційно в академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. Т. Г. Шевченка. Цього разу в ролі молодого Тараса глядачі побачили актора київського театру «Сузір’я» Євгена Нищука.
Широковідомий нині театральний проект розпочали торік із четвертої вистави «Тарас. Слава». Адже події на сцені розгортаються в зворотному хронологічному порядку. 

23 серпня минулого року в Державній канцелярії федеральної землі Саксонія прем’єр-міністр Станіслав Тилич виконав доручення президента ФРН і вручив 75-річному Вольфгангу Калю  вищу нагороду федерації «Хрест за заслуги» і медаль Св. Анни, якою земля нагороджує щорічно 20 громадян за добровольчу діяльність у соціальній сфері.  

З художніми полотнами цього митця хочеться спілкуватися наодинці. Тут, у виставковій залі, відчувається співмірність із гортанням сімейного альбому, в якому зафіксовані етапи життя кількох поколінь. Кожен з нас, напевне, завмирав, дивлячись на усмішку ще молодої бабусі, і задерикуватий погляд юної мами з давньої чорно-білої світлини. Такі  почуття охоплюють перед грандіозним полотном «Спадщина»: сільська хатина з домотканими ряднами, побіленими стінами та піччю у святковому обрамленні рушників. На лавах і табуретках, співаючи, трудяться над пряжею запнуті квітчастими хустками молодиці в традиційних чернігівських корсетках та вишиванках.  

У нас знову намагаються подолати демографічну кризу через «биття грошима». Такий податок уже існував за часів Радянського Союзу. В народі його жартома називали «податком на холостяків». Одначе тим, кому доводилося його платити, було не так весело, адже влітав він у копієчку: 6% від зарплати як для чоловіків (від 20 до 50 років), так і для жінок (від 20 до 45 років). Рятували від побору лише дуже маленька (менше 70 крб. на місяць) зарплата або довідка від лікаря про безпліддя. Та навіть у ті часи принести до бухгалтерії за місцем роботи подібну довідку наважувався далеко не кожен.  

Село Млинок Зарічненського району притулилося в самісінькій заплаві річки Стир, що прямує до білоруського Пінська, і вже там, на сусідській території, впадає в Прип’ять. Півтисячі місцевих жителів із випусків новин чи не щодня чують: вони, мовляв, у зоні ризику. Якщо буде повінь, до Млинка вона навідається одразу ж. Утім, поки що вода, на щастя, навіть не підступає до села. 
— Пригадую 1978 рік, отоді нас дуже залило — навіть піч у воді плавала, — розповідає 70-річна Ольга Романова, яка тут живе з діда-прадіда.