Правду кажуть: істинному таланту тісно в межах однієї професії. Українського нейрофізіолога Олега Кришталя вважали за честь запросити працювати найавторитетніші наукові установи світу. Цього року наукова спільнота відзначала дві ювілейні дати: 70-річчя Олега Олександровича та 30-річчя його відкриття рецептора протонів — одного з найважливіших механізмів нервової системи. Крім науки, науковцю не забракло часу й натхнення написати два романи: «Гомункулус» і «До співу птахів».
Спілкування з ним далеке від сухої вченої розмови: наукові терміни переплетені з філософськими роздумами й лаконічними і влучними дотепами. «УК» Олег Олександрович розповів, за яких обставин відбувалися його відкриття, що дає мозку культура і чому часи персоніфікованих відкриттів минають.
— Олеже Олександровичу, ви багато років досліджуєте таємницю таємниць — людський мозок. Коли і як почався цей шлях?
— Обоє моїх батьків були біологами. Тож я добру половину дитинства провів в експедиціях Україною. Між іншим, цікаво спостерігати, як змінюються часи: мені довелося бачити в Україні те, що нині бачать здебільшого в Америці, — наприклад великі торнадо, мільйонні зграї сарани, які лишали по собі пустелю. Батько був ентомологом, тому латинські назви значної кількості комах і тварин були мені відомими змалечку.
У дитинстві мріяв стати письменником. Але тоді батьки пояснили, що бути письменником у комуністичній країні означає брехати. Думав-думав і дійшов висновку, що слід ставати науковцем. Досить рано здивувався власній здатності до рефлексії: одного разу за якусь шкоду мене поставили в куток; я стояв і плакав, аж раптом хтось у мені сказав: «Він стоїть у кутку і плаче». Так помітив цю фантастичну можливість реєструвати власні думки.
Після цього рік у рік дедалі більше відчував, яке це велике диво — бути свідомим і мати мозок. Коли вирішив іти в науку, то поставив собі запитання: чи є важливіша галузь для свідомої людини, ніж вивчати механізми, завдяки яким вона стала свідомою? Так визначився з нейрофізіологією.
Вступив на фізичний факультет: у 1960-ті фізика була наймоднішою спеціальністю. Але насамперед думав, що потім прийду в біологію і як носій передової науки фізики зможу зробити щось значне.
— Що й сталося 1980 року, коли ви відкрили принципово новий рецептор у нервових клітинах. Після цього вас кликали працювати в один з інститутів Товариства імені Макса Планка. Була змога виїхати?
— Яка там змога! Вдома — батьки, дружина, дитина. Якби я виїхав, вони залишилися б заручниками системи. Тож у мене навіть не стояло питання про еміграцію. Коли мені це запропонували, я злякався й нікому нічого не казав аж до 1990 року. Але не шкодую про це.
Міг поїхати й пізніше, коли небезпека минула. Але сказав собі: коли вже пережив гірші часи, то як же тепер, будучи членом кількох академій, зраджу свій народ і виїду, коли можу приносити користь тут? Це був свідомий вибір, і я повторив би його. Не ставлю це собі за заслугу: мовляв, подивіться, який патріот, не бачить свого життя поза Україною. Можна виїжджати з України і приносити користь людству, бо науковець — це людина, яка забезпечує прогрес цивілізації. Працюючи професором в Америці, не обов’язково забувати, звідки ти родом, як це робить дуже багато людей, і є щирі українські патріоти за кордоном. Але в мене така психологічна особливість, якщо хочете, слабкість: найкомфортніше почуваюся вдома.
— Ви все життя досліджуєте мозок. Чи можете розповісти, як впливає на нього розвиток цивілізації? Ось якби порівняти мозок теперішньої дитини із, скажімо, мозком її ровесника із XV століття: чи він відрізнятиметься?
— Поза сумнівом. Але не від народження. Якби немовля, що народилося в XV столітті, перенести в XXI, воно не було б ні на йоту дурнішим від його теперішніх ровесників.
У чому фантастичність мозку як інформаційної системи? В безмежній можливості до пластичних перетворень. Кожна людина з усією пам’яттю записана у зв’язках між нейронами. Кожен нейрон у нашому мозку має приблизно 10 тисяч зв’язків з іншими «колегами». Якщо підрахуємо потужність цієї системи, отримаємо кількість її комбінацій, що перевищить число атомів у відомому нам Всесвіті! Тобто ця інформаційна система — нам на виріст.
Немає безпораднішої істоти, ніж людське немовля. Навіть діти пацюків, що народжуються сліпими, вміють більше, ніж немовлята. Але щойно дитина розплющить очі, починається казковий процес: через її очі й вуха світ починає видруковувати себе в її голові. Тієї миті, коли дитина XXІ століття розплющує очі, вона стає іншою порівняно з немовлям, що розтулило очі в XV. У неї буде значно більше зв’язків між нервовими клітинами, ніж у ровесника із середньовіччя. Саме тому потрібно давати дітям якомога кращу освіту: це забезпечить більше зв’язків між їхніми нейронами. Усі батьки повинні розуміти, що, даючи дітям освіту, вони вкладають у мозок власних дітей не тільки знання. Це розвиток потужності мозку.
— Отже, що менше контактів із зовнішнім світом матиме дитина, тим обмеженішою ростиме?
— Абсолютно. Науковці проводили показові досліди з пацюками: одній групі дали змогу жити у звичних умовах, другій влаштували ігри на кшталт білячого колеса тощо. Вони дослідили, скільки нейронних зв’язків мають пацюки в обох групах. Виявилося, що у групі з іграми їх удвічі більше! Ось що дає мозку культура.
— Нейронні зв’язки формуються лише в дитинстві?
— Найлегше — в молодому віці. З віком мозок стає менш пластичним. Але здатності до пластичності ми не втрачаємо до останнього подиху. В мозку весь час відбувається створення стовбурових клітин. Є спеціальна система, яка спрямовує їх туди, де є пошкодження, скажімо, внаслідок інсульту. Мозок має здатність до самовідтворення і розвитку. І це відбувається завжди. Важливо розуміти принцип: потреба в додаткових клітинах визначається вимогами. А вимоги — це те, як ми використовуємо свій мозок. Тож використовуйте мозок — і він розвиватиметься в будь-якому віці.
— Поширена думка про комп’ютер як чинник деградації, своєрідні милиці для мозку.
— Питання в тому, як жити. Якщо використовувати комп’ю?тер, щоб не думати — наприклад, гратися в «морській бій», звісно, так і буде. Та коли за його допомогою звертатися до «Вікіпедії», то комп’ютер буде допомогою в розвитку.
Можете запитати: якщо нинішні діти меткіші, то де ж наші сучасні Леонардо да Вінчі чи Ньютони? Відповідаю: свого часу було легше стати Леонардо да Вінчі, ніж тепер. Нині науковцеві, щоб зробити малесеньке відкриття, потрібно працювати набагато більше, ніж колезі, який працював кільканадцять років тому, щоб здійснити значно більше відкриття. Бо наука ускладнюється.
Утім, наші часи не такі вже й безнадійні: Леонардо жив у XV столітті, а Ейнштейн — уже майже в нашому, ХХ! Хай там як, а часи персоніфікованих відкриттів минають. Персональні прозріння науковців завжди будуть, трапляючись зазвичай несподівано, але відповідні наукові прориви будуть мало зрозумілими загалу.
— Ваше відкриття рецептора протонів також сталося несподівано?
— Це була абсолютна випадковість. Хіба ми його шукали, саме цей рецептор? Та якщо думати заднім числом, то цілком могли б, адже кислотно-лужна рівновага в організмі — один із найсакральніших параметрів. Нормальний рН крові — 7,4. Якщо він дорівнює, скажімо, 7,35, це означає, що людина лежить в реанімації. Мізерні зміни цього параметра абсолютно критичні для теплокровних істот.
А історія така. Була в мене дипломниця з Московського фізико-технологічного інституту Наталка. Дуже розумна дівчина, пізніше разом із нею ми написали статтю навіть для Nature (найпрестижніший науковий рецензований журнал світу. — Авт.) Під час одного з досліджень отримали незрозумілі результати: концентрація певної речовини мусила б падати, а відбувалося навпаки. Дивимося: що ж таке? Ага, Наталка забула забуферити розчин! Себто додати речовину, яка триматиме рівень рН на заданій величині. Розчин виявився кислим і з’ясувалося, що нервові клітини реагують на нього. Так 1980 року ми відкрили рецептори, які сигналізують нервовій системі про рівень рН.
Ми не оцінили власного відкриття. Спочатку припустили, що маємо справу з рецептором болю. Знадобилося ще понад 10 років, щоб зрозуміти: знайдений нами механізм набагато важливіший і являє собою цілу сім’ю рецепторів.
Нині відомо, що кожна нервова клітина нашого мозку має принаймні одного із представників цієї сім’ї. Тобто це один із найважливіших механізмів нервової системи, функція якого великою мірою є таємницею і дотепер. Тож нам є що досліджувати.
— Мабуть, це було для вас одним із найсильніших вражень у житті. Які ще події залишили найгостріші спогади?
— Моїм першим відкриттям був новий метод досліджень — внутріклітинна перфузія. 1975 року ми поставили історичний експеримент, коли вперше у світі замінили цитоплазму (внутрішнє середовище нервової клітини) штучним. Це було потрібно, щоб розшифрувати, як працює збудлива мембрана нервової клітини — основа функціонування мозку. Пам’ятаю цей фантастичний момент дуже точно. Це було прозріння. Знову ж таки, несподіване. Я вибіг у коридор і кричав: «Маємо перфузію!»
Інший знаковий спогад — відкриття ще одного типу рецепторів — АТФ, які беруть участь у генерації біострумів мозку. Саме ми їх відкрили.
Щодо життєвих подій… Це важко визначити, бо їх оцінка залежить від того, в якому моральному стані перебуваєш нині. Сьогодні мені здається, що найзахопливішими були ті три роки, коли я писав книжку «До співу птахів». Процес творіння раптово почався і раптово скінчився. І тоді я відчув себе найнещаснішою людиною на світі.
— А люди? З тих, яких зустрічали в житті, хто спричинив найбільше враження чи вплив?
— У дитинстві дуже велике значення для мене мало спілкування з дідом. Він був чи не головним моїм вихователем. Це людина трагічної долі. Закінчив з відзнакою Петербурзький університет 1917 року. 1932-го, коли був директором київської школи (її будівля є й досі неподалік Палацу «Україна»), НКВС зробив у ній пересильний табір для дітей, чиї батьки померли під час Голодомору. Дід бачив, як помирали ці діти. Він пішов зі школи, пропрацювавши решту життя рахівником.
Пам’ятаю, коли запустили перший супутник, я побіг до діда, гукаючи: «Дивися, яка ми велика країна, що ми зробили!» — «На кістках і дурень побудує», — сказав він мені. Таких моментів було кілька. Запам’ятав їх на все життя.
Було й багато інших людей. Скажімо, коли працював над дипломною роботою, кілька місяців у мене вдома жив науковець із Ленінграда Георгій Афанасійович Можаєв. Був інженером на оборонному підприємстві, а потім пішов в інститут цитології вивчати мозок. Був правдолюбом, тому його звідти вигнали. Мій вчитель Платон Костюк запросив Можаєва до нашого інституту і цим його врятував. Ми багато спілкувалися, і Георгій Афанасійович фактично прищепив мені систему цінностей у тій галузі науки, куди я пішов. За що я йому вдячний на все життя.
— Як відпочиваєте, Олеже Олександровичу?
— Слухаю музику, здебільшого класику, але не тільки. Я підписаний на Apple Music. Там є все.
Тетяна МОІСЕЄВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олег КРИШТАЛЬ. Народився 1945 року в Києві. Закінчив фізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1970-го працює в Інституті фізіології ім. О. О. Богомольця. Доктор біологічних наук. Директор Інституту фізіології та Міжнародного центру молекулярної фізіології. Працював як запрошений професор в університеті Кюсю (Японія), Гарвардському (США), Мадридському університеті Комплутенсе (Іспанія) та університеті Пенсильванії (США). Один із найчастіше цитованих українських науковців у світі. Автор понад 300 публікацій.
Ми в Google+