Режисер Чернігівського
музично-драматичного театру
Андрій БАКІРОВ

Що, на думку Людовика ХVІ, могло зруйнувати Бастилію? Уявіть: вистава… Сценічне дійство, якого боявся король і яким відкрив свій ювілейний 85-й сезон Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр імені Т.Г. Шевченка: «Весілля Фігаро» П’єра Бомарше. Щоправда, після прем’єри не було нічого зруйновано, окрім хіба що здорового скептицизму з приводу того, що давно всім відомий сюжет можна прочитати по-новому. Прочитали! «Люди, які нічого ні з чого не бажають зробити, нічого не досягають і нічого не варті» — ці слова Фігаро звучать ніби комплімент митцям, які бажають робити і роблять. Треба бачити, який розкішний вигляд мали костюми з простої дешевої тканини, талановито змодельовані севастопольською художницею Тетяною Карасьовою і талановито пошиті майстринями театру. Яким елегантним був мінімум декорацій, як чарівно звучала «жива» музика, якою щирою була гра акторів...

А кілька днів потому відкрився традиційний Міжнародний фестиваль «Слов’янські театральні зустрічі», у якому взяли участь 10 театральних колективів України, Росії і Білорусі — уже з цілим букетом прем’єр.

Про всі бентежні події, сучасне і день завтрашній творчого колективу шевченківців розмова  з талановитою, неординарною людиною, душею театру, а  якщо офіційно, то художнім керівником і головним режисером Андрієм БАКІРОВИМ.

— Пане Андрію, «Весілля Фігаро» — це вистава, яку гріх тримати в одному театрі. Чи побачить її хтось, окрім чернігівців?

— Я не прихильник того, щоб просувати кудись свої роботи. Ми хочемо запросити критиків, зробити у грудні чи січні цикл прем’єрних вистав, щоб за 4-5 днів вони подивилися створене нами за півроку, зробили суб’єктивно-об’єктивний аналіз. Кажуть: немає кращої реклами, ніж думка сусіда. І це правильно. Хоч у мене дуже легке ставлення до другої прем’єрної  вистави нинішнього сезону — «Французька вечеря» Марка Камолетті, але ж їдуть з Києва її подивитися не лише критики…

— «Слов’янські театральні зустрічі», які відбуваються вже 22-й раз,  — це теж нагода на людей подивитися і себе показати. Ви очікуєте на якесь відкриття, що викличе у глядачів внутрішній вибух почуттів, емоцій?..

— Звісно! Кожен фестиваль обов’язково має свої несподівані здобутки і розчарування. Творчість — дуже непередбачувана. Я сам брав участь у багатьох фестивалях: коли ти приїздиш на зовсім інший майданчик — зовсім інші умови, світло, глядацька зала, атмосфера — усе відбувається не так, як удома. У нас  теж були абсолютно несподівані перемоги. Приміром, у Гомелі так сталося, що якийсь театр із якихось причин не доїхав і нас попросили зіграти другу виставу, що була в запасі. Як наслідок, ми за неї отримали гран-прі… Театральний форум існує для того, щоб знайомитися зі здобутками різних колективів. Тим більше, що  фестиваль  слов’янський і, безумовно, дуже цікаво, як рухається російський театр, білоруський. Сподіваюся, наступного року ми побачимо ще й польський та болгарський театри.

— Ви — людина, яка мандрувала і повернулася, тобто двічі зайшла в одну річку (не кажу «в одну воду»). Але наскільки змінився плин, може, русло нинішнього театрального життя?..

— Вода щосекундно змінюється, щоразу має іншу енергію, різні коловороти, а  театр — живий організм. З одного боку він відображає стан держави, в якій ми живемо, і всі намагаємося якось поліпшити наше життя. З іншого — прагнемо стати одним із найкращих театрів України і йдемо цим шляхом. Хочеться подивитися на українську драматургію поглядом європейської людини.

Народна артистка Тамара яценко за роль у поставленій Бакіровим на сцені Київського академічного молодого театру виставі «Голубка» Жана Ануя одержала «Золоту пектораль». Фото з архіву Андрія БАКІРОВА

— Чи змінюється з роками глядач?

— Поза сумнівом. Час корегує нашу свідомість. І театр повинен це робити. Для людини дуже важливо відпочити. Але якщо свій вільний час від роботи, від пошуку хліба насущного тільки відпочивати, то життя не вистачить для того, щоб думати: хто ти й нащо? Що ти робиш, куди йдеш? Як Дідро казав: розважаючи, повчай. Моралізувати театр сьогодні не може, бо це викликає в людини відторгнення. Але щиро, відверто, з якоюсь акцентованою позицією ділитися з глядачами своїми роздумами над життям, над часом, над усіма проблемами, які непокоять людей щодня, щосекунди — це вже інше. Щоб глядач, сидячи в залі, не почувався, як на дивані перед телевізором, а все-таки розумів, що тут створюється щось живе і воно має потрапляти не тільки у вуха, очі, а ще й у розум, і, головне, — в серце. На жаль, театр сам, на мою думку, винен у тому, що привчив тільки відпочивати.

«Сувенір фестивалю»: цьогоріч Чернігівський театр запровадив приз фестивалю «Слов'янські театральні зустрічі» — статуетку у вигляді театральної тумби. Фото з архіву Андрія БАКІРОВА  

— Тут і «помічники» стараються…

— «Спасибі» велике телебаченню, яке з одного боку повністю заполітизоване, з другого — повністю розважальне. Або порожнє… Це якесь віртуальне життя, куди входить глядач, котрий думає не стільки про себе, скільки про те, що трапиться з Петром чи Марусею з «мильної опери». Як є хвороба ігроманія, так є телеманія. Людина хоче відійти від реального життя у віртуальний світ, а телебачення не може передати живу енергію. Втім, хочеться по-справжньому подякувати каналам, які все-таки надають ефір висококласному кіно, що  підтримує духовний стан людини, дає привід подумати над собою, критикувати себе, зрозуміти, що в тобі не так… Особисто я, беручи якусь річ до репертуару,  думаю, що мене бентежить у цьому творі, для того, щоб мої думки далі через акторів, через мистецтво театру енергетично збігалися з диханням глядачів. Окрім фінансових проблем і завдань, які існують в театрі, головна мета — підтримка українців у духовно здоровому стані.

— Глядачів завжди інтригує закулісся. Підніміть трохи завісу: ви вимогливий як режисер, як художній керівник чи даєте акторові виявити власне бачення ролі?

— Складне запитання. Якщо актор робить те, що не вкладається в рамки естетично-художньої цінності того чи того твору, то я його ворог. Якщо він привносить у свою роль, а в підсумку й у виставу власні барви, то я буду тільки «за». У мене, мабуть, такий період, коли самовиражатись  уже ні до чого. Мене цікавить актор на сцені, робота над станом його внутрішнього життя. Тобто декорації, костюми — це, вибачте, обгортка якоїсь специфічної цукерки. Тільки обгортка. Бо цукеркою є актор — він несе думку, енергію, зміст. Сподіваюся, що ми й надалі рухатимемося в тому напрямку, щоб акторська майстерність була головною в усіх виставах. Спочатку актор, і вже потім режисер.

— І насамкінець: у кожного актора є  незіграна роль, про яку він мріє. А в режисера має бути якась непоставлена вистава?

— Звісно, в портфелі є якісь речі, які дуже хвилюють. Фігаро я хотів зробити майже 15 років. Ця п’єса була поруч. Я підходив до неї з різних боків, дивився театри, в яких це можна було б поставити. Як на мене, ідеальний Фігаро —  в мене в голові. А є живі реальні конкретні актори і, як у Гоголя: «Если бы губы Никанора Ивановича да приставить к носу Ивана Кузьмича»… У нас вельми обмежений вибір на роль. Але мрії повинні здійснюватися. Тому в мене є п’єси, які мрію поставити, і сподіваюся, що  з кожним роком вони будуть знаходити своє творче життя на нашій сцені.

Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Андрій БАКІРОВ. Художній керівник — головний режисер театру. На чернігівському драматургічному обрії з’явився у 1989 році в Молодіжному театрі, де спершу грав головні ролі, а згодом став режисером вистав, які  полюбилися глядачам. Потім, кинувши все, понад 10 років жив «на колесах», ставив вистави скрізь, де запрошували: у Донецьку, Харкові, Одесі, Києві, Мінську, Гомелі, Брянську… Ті його постановки й досі живуть на сценах  і мають незмінний успіх у глядача. Два роки тому Андрій Бакіров повернувся до Чернігова і драмтеатр почав збирати аншлаги.

СЛОВО ДО ЮВІЛЕЮ

                                   
Сергій ЛИННИК, 
директор театру:

— З 1926 року театр пройшов славний шлях, і утримався,  вижив… Якщо скласти в арифметичному порядку долі тих людей, що тут пропрацювали по 40-50 років, це буде ще грандіозніша дата. А за станом душі колектив молодий, адже він рухається разом із глядачами і є відображенням епохи. Ми одержували дипломи та відзнаки за збереження українських традицій і пишаємося такими людьми, як, приміром, режисер — заслужений діяч мистецтв Віра Тимченко. У нас талановитий головний декоратор і головний художник — гадаю, в Україні такого рівня майстрів можна на пальцях однієї руки перерахувати. Хоч як було складно, але ми зберегли колектив, а це головна цінність кожного театру.

СЦЕНІЧНІ КУРЙОЗИ

                                   
Олександр СИМОНЕНКО, 
головний художник:

— За 30 років роботи в театрі чого тільки не набачився: і в оркестрову яму провалювалися актори, і зверху падала декорація… Добре, що без особливих травм. Якось для вистави «Серце Луїджі» вночі шили величезний матрац. Потім поролоном забивали, прошивали… Робота довга, марудна — всі потомилися й… поснули. А вранці прибиральниці полякалися, бо  не очікували, що на тому матраці хтось заворушиться.

                                   
Тамара МЕКШУН, 
швачка театрального цеху:

— Випорювати і наново зашивати доводиться постійно, тому що на сцені костюм має зовсім інший вигляд, з’являються нові нюанси, які треба врахувати. Буває, дошивається до готового і треба щось швидко змінювати. Трапляється, що останній костюм закінчуємо за 15 хвилин до початку вистави.  У жіночому цеху було, що художник хотів об’ємні кишені. Ми перешивали їх разів з 8 — аби добитися потрібного ефекту. А коли дійшла справа до вистави, то побачили, що акторки ті кишені просто… позашивали.