Батько наймолодшого бранця російського режиму Павла Гриба Ігор приїхав до Брюсселя у Європарламент на демонстрацію документального фільму «Заручники Путіна: українські політичні в’язні Кремля». Історію Павла, 20-річного студента філософського факультету Києво-Могилянської академії, про яку вже знає весь світ, польські режисери ввели у фільм.
У серпні 2017 року Павло Гриб поїхав до Гомеля, де мав зустрітися з дівчиною з російського міста Сочі, з якою познайомився в соціальних мережах. Коли син не повернувся, батько кинувся на його пошуки. Першими, до кого він звернувся, були білоруські прикордонники. Вони й сказали Ігореві Грибу, що ім’я його сина зазначено в особливих списках ФСБ і Павла затримали російські спецслужби. «Першим моїм почуттям було полегшення, що син живий. Але після цього я зрозумів, яке лихо його спіткало», — розповів Ігор журналістам.
Павло, який перебуває в СІЗО Ростова-на-Дону і якому російське «правосуддя» інкримінувало намір підірвати школу в Сочі, має інвалідність. Він страждає на вроджену невиліковну хворобу, яка потребує щоденного вживання медпрепаратів. За час перебування за ґратами стан здоров’я Павла значно погіршився, бо належної лікарської допомоги йому не надають.
Учора російський суд виніс йому вирок: шестирічне ув’язнення в колонії загального режиму. За словами Ігоря Гриба, це фактично смертний вирок для Павла. Його, звичайно, оскаржать упродовж десяти днів. Але каральну машину Кремля, яка виконує волю темних сил, це не зупинить.
Ігор Гриб вірить, що якщо він сам розказуватиме західним політикам історію, як його син потрапив у підступні тенета ФСБ і став жертвою злочинного путінського режиму, це змусить світ активніше долучитися до справи звільнення українських політичних в’язнів, яких у тюрмах і СІЗО Росії понад 70. Про це Ігор розповів в інтерв’ю кореспонденту «УК».
— Пане Ігоре, коли ви мали змогу останній раз бачити сина?
— Я не в’їзний у Росію. Але дружина майже постійно перебуває в Ростові-на-Дону і ходить на судові засідання. Вона бачить Павла через ґрати, за якими він перебуває. Але особистого контакту немає. Бо ті побачення, які суд дозволяє, проходять у слідчому ізоляторі, за склом, а розмовляють вони через телефонну слухавку.
— А як часто відбуваються такі побачення?
— На них дають дозвіл приблизно раз на два місяці. Хоч за російським законодавством, мають надавати двічі на місяць.
— Що дружина розповідає про те, як самі росіяни ставляться до справи Павла?
— Дружина не має змоги контактувати із простими громадянами. Проте ви розумієте, що громадську думку в Росії формує пропагандистське телебачення. Її дуже обурює ставлення тюремних охоронців до Павла. Син розповідав: щоразу, коли його везли в суд із СІЗО, кожен тюремник вважав за обов’язок ударити його кілька разів гумовим кийком. Для нас це обурливо, а в них вважається цілком нормальною прийнятною практикою.
— Чи згодні ви з думкою, що Захід робить недостатньо для звільнення наших політичних в’язнів?
— Звичайно, згоден. Ось погляньте на останні санкції проти осіб (йдеться про санкції ЄС проти вісьмох росіян, причетних до обстрілу суден ЗСУ та затримання 24 українських моряків поблизу Керченської протоки торік у листопаді. — Авт.). Це все співробітники ФСБ нижчої ланки, які й так за російським законом невиїзні за кордон і не мають там рахунків. Це радше символічний крок, аби показати: мовляв, ми щось там зробили. Проте він жодним чином нікого не зупинить.
Якщо проаналізувати те, що робить Російська Федерація, порушуючи світовий порядок, ці санкції — як укус комара.
— А що, на вашу думку, Захід мав би зробити?
— Розширити санкційний режим через агресію в Чорному й Азовському морях, який зачепив би конкретних осіб і російські компанії. Бо коли узгоджується будівництво «Північного потоку-2», в Росію надходять інвестиції із Франції на 2 мільярди євро, то ми всі розуміємо, що про тиск на Росію важко говорити.
— Часто доводиться чути тезу, що для звільнення українських заручників Кремля треба вести переговори будь з ким і йти на будь-які поступки. Чи ви згодні з такою позицією?
— Коли агресія Росії проти України тільки почалася і командири бандитських формувань на сході захоплювали наших військовослужбовців і громадян, то з ними на той час можливо було вести якісь персональні перемовини для проведення обміну, шукати інші формати. Тепер усе зводиться до того, що рішення про звільнення українців ухвалюють на самісінькій верхівці влади Російської Федерації. Усе. Жодна інша інституція цієї країни — ні уповноважений з прав людини РФ, яка насправді не має жодних повноважень, ні представники Росії в мінській підгрупі, які також не мають політичних повноважень вести переговори про обмін наших бранців, питань звільнення українських громадян не вирішують. Шукати інші шляхи й канали звільнення — це лише затягування часу й витрата ресурсів. Лише із залученням міжнародного тиску, особливо США, бо це той гравець, який потужно обстоює права людини у світі і впливає на глобальну геополітику, можемо повернути наших громадян в Україну й звільнити наші окуповані території.
— Наскільки, на вашу думку, ефективне ось таке пряме спілкування родичів українських політичних в’язнів з європейськими політиками і правозахисниками?
— Це надзвичайно важливо. Ми провели зустрічі з високопоставленими чиновниками європейських інституцій, і вони нам дякували за відверте спілкування. Казали: «Одна річ прочитати якісь новини чи інформаційні довідки про те, що відбувається, а інша — почути все з перших вуст».
Один співробітник ЄК сказав мені: «У мене 20-річний син, і відтоді, як послухав вас, мене не полишає думка: на які вчинки я пішов би, до яких дій вдався б заради повернення його додому?»
Тому обов’язково за кожної можливості родичі мають доносити інформацію, що відбувається з українськими політичними в’язнями в Росії. Бо саме вони зможуть розповісти про все так, як цього не зробить ніхто інший. Такий персональний контакт дає дуже багато. Але й ми маємо використовувати всі майданчики, щоб доносити позицію України, розповідати про ту небезпеку, яку становить Росія для міжнародної спільноти, пояснювати, що наша держава стоїть на форпості захисту загальнолюдських цінностей. І якщо впаде Україна, то метастази «руского міра» поширяться по всьому континенту.
Вікторія ВЛАСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»,
Брюссель
Ми в Google+