Край за Карпатами до створення незалежної Української держави перебував (зокрема лише в минулому столітті!) у складі п’яти країн. На референдумі 1991 року своїм волевиявленням місцеві жителі ствердили появу на карті самостійної України. За це проголосували майже 93 відсотки учасників усенародного плебісциту.

Сьогодні, коли держава переживає чи не найскладніші часи за 22 роки свого існування, мої земляки не рвуть на собі сорочок і не клянуться в беззастережній вірності державі, при цьому руйнуючи її основи та пошкоджуючи державне майно. Тут обходяться без биток і «коктейлів Молотова», не тримають у безперервному напруженні правоохоронців.

Коли Західною Україною прокотився «парад» із захопленням адмінбудівель, створенням альтернативних «народних рад», в Ужгороді, який раніше теж неодноразово мітингував, жодного разу не перейшли меж здорового глузду.

Тутешні настрої далекі від радикалізму, що панує в інших обласних центрах заходу країни. Втім, закарпатці не покладаються лише на правоохоронців, а й самі беруться захищати порядок. І роблять це успішно.

Проте це дається непросто. На Народній площі перед облдержадміністрацією (яку буквально перед новим роком завершили впорядковувати, висадили декоративні кущі і замостили доріжки новою бруківкою), як і в сусідів, виріс ще один ужгородський замок  — «барикадний», зі снігу. Та його мури хоч і мають триметрову висоту, є не більш ніж бутафорією. Хто повірить, що придбані в «Епіцентрі» і наповнені снігом мішки здатні захистити у разі ймовірного застосування сили?.. Власне кажучи, мало хто вірить у саму можливість силового сценарію на площі, зважаючи на невелику кількість і юний вік «євромайданників». Кілька молодиків студентського вигляду пристрасно бамкають у бочки, створюючи ілюзію «справжнього Майдану», і не більше. До юнаків-протестувальників у масках звернені відкриті обличчя правоохоронців. Після багатогодинного стояння на морозі їм хочеться в тепло і поїсти гарячого борщу, але — не мають права. Зобов’язані оберігати мітингарів.

Відвертий тиск з боку частини мітингарів на міліціонерів, намагання зачепити за живе останніх тим, що, мовляв, захищають владу, на них не діє. Ба більше, ці заклики викликають зворотний ефект: симпатії людей, що прийшли сюди, під будівлю облдержадміністрації — на боці людей у шоломах. Їм частина ужгородців готова допомагати і практично, щоб не допустити вакханалій і захоплення адмінбудівлі. Ці люди чинять так не тому, що переконані в безгрішності влади, а лише відчуваючи відповідальність за можливі наслідки. Розбрат, погроми нікому не потрібні, і насамперед простим закарпатцям.

Якоїсь миті парубки-провокатори спробували перейти до рішучих дій, та дорогу їм перепинили народні самооборонці. Цікавлюся, хто вони, і отримую відповідь: «Жителі міста. Ми тут живемо і хочемо вберегти свій Ужгород від руйнувань». Звернув увагу, що в середовищі цих літніх закарпатців звучали різні мови — українська, російська, угорська. Розгулу майданної стихії не сталося ні того дня, ні в наступні.

Не втратили честі місцеві регіонали-депутати: чи не першими в Україні вони повним складом вийшли наперед і стали перед натовпом, у якому лунали нетерплячі голоси. Не для того, щоб воювати, а щоб доводити свою правоту. І доводили.

Автор цих рядків далекий від того, щоб виправдати владу, наголосити на її безгрішності. Навпаки, прорахунки місцевих чиновників, їхнє небажання чути і враховувати потреби людей неодноразово опинялися в центрі авторських публікацій. Йдеться про інше — нероздмухування «пожежі» на тому «кораблі», яким є Україна. Позбавити це «судно» плавучості в морі хаосу легко. Схоже на те, що частина людей на барикадах цим уже й займається. Чи варто давати їм карт-бланш на таку діяльність? Відповідь кожного свідомого громадянина — ні.

Закарпатські терени залишаються чи не останнім островом, де не допустили захоплень адмінбудівель, де влада діє в звичних умовах. І ще цікаво: острів стабільності перебуває на самому заході держави, де він межує з чотирма країнами Євроспілки. Вона ж, ця спілка, хоч продовжує бути об’єктом притягання для закарпатців, все-таки не засліпила їх, не завадила зберегти європейські риси — гідність, толерантність до будь-кого, хто думає інакше.